СИМОН ПЕТЛЮРА – ВОЇН, ЖУРНАЛІСТ, ЛЮДИНА

В історії національно-визвольної боротьби та української державності почесне місце займає ім’я Симона Петлюри. Його внесок у справу визволення рідного народу досить показний, хоч з цього приводу збереглося немало діяметрально протилежних тверджень. Інакше, мабуть, і не могло бути. Бо по-різному його сучасники бачили майбутнє від своїх політичних уподобань: або гаряче схвалювали діяльність Симона Петлюри, або гостро засуджували її.

Що вже казати про запеклих ворогів незалежної Української держави. Починаючи від комуністів і кінчаючи московськими та внутрішніми імпер-шовіністами, вони ненавидили та ненавидять його і як тільки могуть, паплюжать.

Ці недруги бачать в ньому великого українського патріота, державника, провідника нації. Ось з чим вони не могли змиритися: з самим біологічним життям Симона Петлюри.

Тому всім, хто любить нашу Батьківщину, хотів би бачити її справді незалежною, державою українського народу, конче потрібно знати істинну нашу історію, своїх видатних постатей.

Симон Васильович Петлюра народився в Полтаві у духовній українській родині з козацькими коренями. Його громадську діяльність, напевно, слід оцінювати з 1898 року – часу утворення таємної української громади в Полтавської духовної семінарії, яку очолили Симон Петлюра та Микола Гмиря. Невдовзі громадівці познайомилися з ідейним батьком боротьби українців за власну державу, відомим харківським адвокатом Миколою Міхновським. Тоді ж Полтавське товариство ввійшло до Революційної Української Партії (РУП) на правах місцевої організації.

Відтоді Симон Петлюра поринув у вир національно-визвольної боротьби: писав статті, видавав журнали, провадив пропаґандивну роботу серед українського населення. У своїх статтях закликав українців боротися за національне визволення з-під московського поневолення. У грудні 1903 року його за активну участь у діяльності Чорноморської Вільної Громади (філії РУП) було заарештовано. Лише через чотири місяці (у березні 1904) звільнено “на поруки”.

Уже тоді Симон Петлюра вважав бесперспективною мирну боротьбу українців за свої права, чому вельми сприяли бойові події Революції 1905 року. 1906 року він видає брошуру “Добра порада в лиху годину”, де зокрема зазначає: “Коли вже змагатися, то треба як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і ми мусимо протиставити йому силу”.

Схильність Симона Петлюри до збройного опору у справі визволення своєї Батьківщини – ще раз доводить нам його нестримне бажання позбутися зайд на власній землі.

Мобілізований до царської армії, він став делеґатом Українського військового конґресу (травень 1917), який стане засновником майбутньої власної національної армії, яка створюватиметься основне з українців, які знаходилися на службі в російському війську.

У березні 1917 року Революція в Петроґраді скинула царський режим і поділила імперію. Але у росіян, для яких вона мала лише соціяльне значення, ця обставина не викликала підтримки. Натомість, для кожного з підневільних народів Російської імперії Революція передовсім була Національною.

Київ, 1917-ий. Симон Петлюра обіймає посаду генерального секретаря у військових справах Української Народної Республіки. Її керівники бачили у ньому ліберала, поміркованого українофіла. Але дуже швидко Симон Петлюра почав конфліктувати з головою Уряду Володимиром Винниченком, який не підтримував ідеї створення збройних сил України. Далекоглядний політик, Симон Васильович “взяв розлучення” зі своїми колеґами і виїхав на Лівобережжя. Там він почав формувати національні військові частини. Саме Симон Петлюра організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який спільно з Січовими Стрільцями Євгена Коновальця приборкував більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”, що підняло голову проти молодої Української держави.

Але Симонові Петлюрі не дали змоги здійснити свій задум – створити боєздатну українську армію і зміцнити державний апарат. Під час гетьманату П.Скоропадського він змушений був задовольнитися посадою голови Київського губернського земства, потім керівника цього земства. Він різко виступив за проведення земельної реформи й обмеження прав землевласників. За суттю його позиція збігалася з соціяльною програмою партії соціялістів-революціонерів (т.з. “есерів”), передусім вона відповідала інтересам українського селянства і міського населення “середньої кляси”: дрібних підприємців, “низової” інтеліґенції, кваліфікованих робітників – усі вони були незадоволені як грабіжницько-терористичною політикою “воєнного комунізму” більшовиків, так і політикою маріонеткового режиму гетьмана П.Скоропадського, що сприяв пограбуванню України німецькими окупантами.

У липні 1918 року Симон Васильович був заарештований і майже чотири місяці перебував у в’язниці. Коли його звільнили, він поїхав до Білої Церкви, де очолів повстання проти Гетьманату. У грудні 1918 влада гетьмана була повалена. 19 грудня повстанці урочисто оголосили відновлення Української Народної Республіки. Практично водночас з повстанням у Великій Україні, спалахнуло повстання в Галичині, де була проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Збувалася віковічна мрія українського народу про вільний та єдиний терен Батьківщини. Україна, яка впродовж сторіч була пошматована поміж загарбниками, нарешті ж ставала вільною. 3 січня 1919 року за “Актом січневої злуки” Захід і Схід України злучилися в єдину Українську Державу. Здавалося, це перемога. Проте це був початок довготривалої кривавої боротьби, завзятого захисту рідного краю від нових агресорів.

Молода вільна Україна одразу ж опинилася під ударами кривавих більшовицьких полків, “Добровільної армії” генерала Денікіна, який несамовито відмовлявся від будь-якого компромісу з українцями, польських наїздників, різноманітних банд різних “кольорів”. Україну потягнуло в кривавий вир братовбивчої війни.

“У новітній історії, – зазначає відомий український історик О.Субтельний, – жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої жорстокої громадянської боротьби, такого повного розподілу влади, як Україна в ту добу”.

У цей непростий час Симон Петлюра очолює уряд Республіки, Директорію, водночас залишаючись Головним Отаманом (міністром оборони) української армії. Її вояки відчайдушно билися на чотири фронти, намагаючись оборонити рідну землю. Симон Васильович добре розумів, що без підтримки така нерівна боротьба рано чи пізно закінчиться поразкою України, тому запекло шукав союзників. Але можливі союзники виявилися напрочуд необачними: так, генерал Денікін навіть і чути не захотів про спільні дії з армією УНР, більше того – “добровольці” навіть розправилися з кубанськими військовими формуваннями, які входили до їх армії. Наслідком цього явилась поразка самого Денікіна, який втратив в цьому реґіоні союзника в антибільшовицькій боротьбі.

Не відгукнулися на заклик Петлюри і європейські країни-переможці в світовій війні. Вони віддали перевагу очікувальній позиції, провадили політику “невтручання” у “внутрішні справи Росії”, навмисно не помічаючи боротьби України за свою свободу. За таких обставин Симон Петлюра відважився на дуже небезпечний крок, що згодом виявився фатальним – головною помилкою Директорії: він уклав угоду про спільні дії з польськими військами, що одразу ж відштовхнуло від УНР галичан, які віками боролися проти поляків. Найбойовіша частина війська Петлюри – Українська Галицька Армія (УГА) – здебільшого перейшла на бік більшовиків. Не приніс успіху і спільний з поляками похід у травні 1920 року на Київ. Хоча вся совєцько-польська війна того року закінчилася поразкою більшовиків, але нові кордони між Польщею і Совдепією знову розрізали тіло України – більша частина її опинилася під жахливим пануванням більшовиків.

У листопаді 1921 року совєти розгромили останні загони армії УНР. Саме 14 листопада того року сталася героїчна подія на Житомирщині: біля містечка Базар комуністи під проводом Котовського та Фріновського зігнали 359 полонених вояків УНР. Перед ними було поставлено вибір: перехід до “красної армії” або – смерть. Ніхто з усіх 359 чоловік не погодився перейти до більшовиків. Усі ці герої-українці загинули славною смертю, показавши всьому світові, як треба вмирати за свою Батьківщину.

Українська Держава впала. Симон Петлюра опинився на екзилі, в Парижі. Однак припиняти боротьбу було не для нього. Тепер його зброєю стали не коші та полки, а перо і каламар. На берегах Сени Симон Васильович відновив активну працю. Підтримував зв’язки з рідною землею, вів аґітаційну та журналістську діяльність. Зокрема, у паризькому часописі він викрив таємний більшовицький плян – на півдні України, в Криму, зробити Єврейську державу (цей плян невдовзі було згорнуто Сталіним, який, як відомо, був лютим антисемітом). Але наприкінці 1920-х цей плян активно підтримувався і фінансувався сіоністськими організаціями.

Зрозуміло, що сіоністи не могли пробачити Симонові Петлюрі такого “нахабного” вчинка. Тим більше, що Симон Васильович не мав ніякої охорони, тим паче зброї. Серед білого дня, 25 травня 1926 року у Парижі на вулиці Расина підступними пострілами (було випущено сім куль!) його було вбито. Вбивцею виявився колишній член більшовицьких каральних загонів Самуїл Шварцбард.

Цікаво, що вбивця був заарештований, але суд його... виправдав. Злочин Шварцбарда було визнано не злочином, а... “актом відплати”. Нібито Шварцбард помстився за жертви погромів, які влаштовував в Україні Симон Петлюра і його вояки.

Справа Шварцбарда мала величезний резонанс. До процесу було закликано так званих “свідків моральності”: графиню де Ноай, письменника Максима Горького (що був близький з єврейською родиною Шварцбаумів-Свєрдлових і визначався неприхованою українофобією), вченого Альберта Ейнштейна, франкомовних єврейських поетів Едмона Флега і Андре Спіра. Всі ці люди щиро вважали, що мають право судити про події, які відбуваються в далекій від них країні, про яку вони майже нічого не знають. Траґедія всього цього судового фарсу була в тому, що у Паризі судили не вбивцю, Шварцбарда, а саме вбитого. На Петлюру навішали велику купу ярликів, а сльозна розповідь убивці про його “страждання через петлюрівців” врешті-решт підкупила “судей”. Виправдання відвертого злочину багато хто сприйняв як глузування з самих принципів правосуддя.

Дійсно ж, факти – “вперта річ”. І досі – через майже 70 років – доводиться чути звинувачення Петлюри в “погромництві” та антисемітизмі. Совєцька історіографія галасувала про це “погромництво” свого часу дуже гучно. А що ж насправді? Розбіремося у фактах.

За роки громадянської війни по Україні котилася хвиля жорстоких єврейських погромів. Численні банди, кримінальники, злодії, вбивці, все скаламучене дно суспільства були їхнею виною. Уряд УНР, зокрема сам Симон Петлюра, намагалися боротися з цією кривавою хвилею всіма можливими засобами.

11 січня 1919 року Український Уряд звернувся до вояків армії УНР із закликом про недопущення погромів. 16 січня того ж року Петлюра особисто оголосив указ про смертну кару для погромників. 9 квітня, після погрому в місті Проскурові (наразі Хмельницький), було створено спеціяльну слідчу комісію. Погромників було суворо покарано: влаштовника погрому отамана Семесенко розстріляно. У травні 1919 Петлюра підписав закон про створення комісії для суворого і негайного придушення погромної практики. Симон Петлюра навіть дозволив євреям створювати збройні дружини самооборони.

Крім цього, Уряд УНР видав 31,4 млн гривень Міністерству єврейських справ (там було і таке!) для передачи постраждалим від погромів. Петлюра мріяв про національну єдність усіх соціяльних груп. За Петлюри існував спеціяльний Секретаріят у справах національностей, де віце-секратарем у єврейських справах був Мойсей Зільберфарб. За Директорії теж з’явилось ціле Єврейське Міністерство під проводом Абрахама Ревуцького. Йому на зміну прийшов Пінхас Красний, пізніше втікший до більшовиків.

Щось не робиться образ “погромника”...

Бо й не був ніколи Симон Петлюра “погромником”, “антисемітом”, “злочинцем”. Злочинцями були ті, хто заливав у ті роки Україну кров’ю, катував невинних, грабував і ґвалтував, брехав і бреше досі на патріотів і борців за свободу свого народу.

Діяльність Голови Директорії УНР тісно пов’язана і з нашим краєм. Його загони визволяли, а затим обороняли цілий ряд міст та районів Наддніпрянщини, в тому числі і Січеслав. Гайдамаки Симона Петлюри мужньо билися з більшовицькими бандами у приміщенні нинішнього Поштамту у Січеславі.

У Січеславі же, в Амур-Нижньодніпровському районі, мешкала та була похована рідна сестра Симона Васильовича.

На жаль, у нашому великому місті немає навіть маленької згадки про ті траґічні та героїчні події. На жаль, червоні бандити, грабіжники, вбивці й досі пошановані меморіяльною дошкою, а справжні герої – зась!

Звісно ж, що одного з найактивніших борців за волю України, Симона Петлюру, не визначать і сьогодні. Владоможці з комуністичною закваскою бояться його ідей, його думок, його дій.

Та несхитний Симон все одне залишаеться серед нас.

Володимир Іванюк
Джміль