---

БОГДАН ТВЕРЕЗИЙ

Деякі зауваження про “історичну провину” Богдана Хмельницького

Якби-то ти, Богдане п’яний…
Тарас Шевченко

…І буде місто зватись Переяслав.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.

Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.

Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.
Ліна Костенко

…Саме так, містично-біблійно, поетка словами одного з своїх персонажів осмислила відомі події 1654 року, що війшли в історію під назвою Переяславської угоди. І це зайвий раз показує, скільки аспектів, скільки трактувань, скільки відтінків має ця воістину неперісічна дата. Дійсно, впродовж не десятиріч – століть! – навколо Переяславської присяги точаться нескінчені суперечки, пояснення, тлумачення. Не буде перебільшенням зазначити, що це – ментальний центр ідеологічної боротьби на тлі «українського питання». Немає ліку інсінуаціям, спекуляціям, псевдоісторичному блазнюванню, мітотворчості, що їх накручено за цим приводом.

Одною з таких «довколішніх» ідей, що з’явилася, на жаль, не в середовищі українофобів, а саме в таборі патріотів, є ідея деякої «провини» гетьмана Богдана Хмельницького, його важкої «історичної відповідальності» за недбалий крок присягання на вірність московському цареві. Той самий «неспокутуваний гріх»…

Звичайно, логічно, а головне дуже легко призначити гетьмана на посаду “хлопчика для биття”, звалити на нього всю відповідальність за то лихо, що стало внаслідок тієї горезвісної угоди. Хто укладав договір? Хто підписував присягу? Богдан. Отже, хто відповідальний? Богдан!

Що й казати, дуже зручне розв’язання складної історичної проблеми. Скільки вже в такий спосіб розв’язано проблем! Біда лише в тому, що подібне, зовнішньо таке легке, рішення немає нічого спільного з реальною логікою подій, з їхніми причинами і наслідками, і таким чином – нічого спільного з реальною історичною наукою. Нема для історика (та й для просто розважної людини) практики більш порочної, ніж уявляти реальні історичні постаті 300-400 літньої давнини, як сьогоденних людей, трактувати їхні вчинки з точки зору нашого часу, не враховуючи ані буттєві обставини, ані тогочасну специфіку, ані ментальну систему координат, в якій вони існували, що та система кардинальним чином відрізняється від нашої. Це і неграмотно, і неетично водночас. І не тільки тому, що de mortuis aut bene aut nihil, а ще й тому, що перекручення історії, її хибне трактування завжди веде до помилок, які в стратегічному відношенні набирають катастрофічного характеру. Тому любителям заднім числом шукати “винних”, здається, конче потрібно дати пораду словами саме тих давніх римлян: neque bene, neque male, solum vere.

Утім, прихильники “звинувачення” Богдана Хмельницького мають принаймні одну виправдану обставину – їхня опінія є не аби що як реакція на великий імперський міт “воз’єднання двох братніх народів”, що його ретельно плекала спочатку царська, а потім совєцька пропагандистика. Фіґура гетьмана Богдана, уклавшего Переяславську угоду з Московією, набирала в контексті цього міту значення наріжного каменю. З Богдана всупереч історичним реаліям робився образ такого собі щирого “козака-малоросса”, що спить і бачить, як би навернути Україну “в лоно” “держави Російської”, який і війну з поляками розпочав виключно з метою “воз’єднатися” з “братнім народом російським”. Саме з цього боку його прославляла імперська ідеологічна машина – а позаяк лживість цього міту вельми добре усвідомлювалась більшостю українських патріотів, на другу чашку терезів ідеологічної боротьби було покладено іншій міт. Міт про Богдана-“зрадника”, “нерозумного сина України”, який чи через власну недбалість, чи через якись корисні зазіхання “підмахнув” у Переяславі фатальну злуку, що прирекла нарід український на три століття нищивної кабали.

Немало гірких слів сказал на адресу гетьмана-“злучника” Тарас Григорович Шевченко – достатньо пригадати його майже сюрреалістичну містерію “Великий льох”, де душа дівчини карається тільки за то, що та вказала гетьману дорогу на Переяслав. (Якщо вже це така страшна провина, то якій ж покарі підлягає сам Богдан!) А знамениті шевченкові слова: «Якби-то ти, Богдане п’яний, / Тепер на Переяслав глянув!» уже відверто адресовано Хмельницькому.

Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже...

Недаремно ці рядки було вилучено з усіх совєцьких видань «Кобзаря»…
Але знов-таки варто зауважити, що Шевченко по-перше не був істориком, не був «холодним» ученим-логіком: він був поетом, митцем, тобто людиною емоційного складу. Він картав не стільки Хмельницького, скільки наслідки Переяславської угоди. Сам вірш про «п’яного Богдана» не містить прямого звинувачення, про це свідчить умовний спосіб, яким користується Шевченко: “якби…” По-друге, вірш цей мав насамперед полемічний характер, його було спрямовано саме проти тих вищеозначених імперських кліше, що величали Богдана Хмельницького “славним”, “воз’єднателем”, “героєм, що поклав Малоросію під ноги руського царя”. Та, нарешті, митець і не забов’язаний неухильно втримуватись історичної конкретики і обов’язково писати “об’єктивно” – у нього зовсім інші задачи, він може (а іноді навіть повинен!) бути тенденційним, інакше ми взагалі б не мали історичної беллетристики. Шевченко через певну “деконструкцію” образа гетьмана Хмельницького вирішив свою задачу – викрив ганебне становище руїни, до якого призвело Україну московське панування.

Але що дозволено митцю – тим паче такого рівня, як Шевченко – ніяким чином не дозволено фахівцю-історику, і вже просто заборонено “інтелектуальній дрібноті”, мітотворцям-вигадникам або дозвільним базікам, яких завжди багато поруч будь-якої ідеї, в тому числі і українського патріотизму. На жаль, Богдан Хмельницький – разом з деякими іншими історичними постатями – став своєрідним заручником саме таких вигадників від національного руху. Рідко можна зустріти публікацію, що засуджує Переяславську угоду, в якій би не “зачіпили” “зрадника” Богдана.

Можна цілком відповідно сказати, що ті люди, хто пишуть подібні речі, не знають ані що собою являла та угода, ані що за людина був Хмельницький. А він був – передусім – людиною свого часу, з усіма притаманними їй достоїнствами і вадами. Саме як і ми є люди нашого часу. Судити Хмельницького з нашій точки зору, з нашій відстані, коли видно всі помилки, небажані наслідки, прорахунки, хибні кроки – діло просте і дурне, бо не наша заслуга в цім баченні, а часу, що “все розставив по своїх місцях”. Наші нащадки років за триста також побачать наші похибки, але зовсім не тому, що будуть розумніші за нас. Як і ми не розумніші за предків, тим паче за таких, як гетьман Хмельницький.

Так, Хмельницький був сином свого віку. А той вік, XVII від Різдва Христова, дещо інакше трактував поняття політики і етики, ніж наше сторіччя. Розберемо хоч би таке велике непорозуміння, на якому наполягала імперська російська (а сьогодні наполягає націоналістично-фашистська
російська) пропагандистика: “Хмельницький воз’єднав ув історично єдиний терен Україну і Росію”.
На опінію людини, більш-менш знайомої з історією, це речення є цілковитою маячнею, що обумовлена глобальним невіглаством. Ми за браком місця не будемо наразі торкатися такого монументального питання, як генеза Давньоруської держави, але все ж такі необхідно зауважити, що згідно із сучасною історіографією, ця держава не розглядається як монолітне і централізоване утворення, населене єдиним в етнічному, мовному і культурно-стадіяльному пляні народом. А вже з средини ХІІ століття, тобто з момента кольонизації Північно-Східної Русі (Залісся) слов’янським населенням, можна цілком слушно казати про окремий розвіток цього терена від Наддніпрянщини, яка є ядром модерної української нації. Таким чином, від початку історичні землі України-Русі і Московії розвивалися окремо – і таку картину спостерігаємо задовго до лихозвісної монгольскої навали, під яку традиційно на Русі звикли списувати всі негаразди. Отже, про яке “воз’єднання” може йтись, якщо не було ніякого “роз’єднання”?

Тоді, напевно, буде вірніше говорити про “приєднання” України до Росії?

Нічого подібного! Особливої цікавості, навіть деякої пікантності цій події надає той простенький факт, що насправді у Переяславі не було представлено ані Росію, ані Україну, та й ніякого “приєднання” юридично теж оформлено не було…

Цей історичний парадокс – прямий плід столітньої пропагадивної роботи імперських ідеологів, які створювали на замовлення влади таких ось гомункулюсів. Але ця химера – “возєднання України з Росією” – можливо, найхимерніша. Головне – найживуча. Варто зайвий раз пригадати нещодавне розпорядження Президента України про відзначення цієї події – події, якої насправді не було! Воістину людська природа незмінна, і ми віримо мітам, як індіянці віріли у Великого Зайця!

Проте, наша задача не критикувати розпорядження Президента, але спокійно дістатися правди. А правда полягає насамперед у вирішенні трьох питань:
1) Чому не було представлено Росію? Тому, що ні про ніяку Росію тоді й гадки не було. Назву “Росія” (грецька транскрипція слова “Русь”) було надано Московії особистим указом царя Петра I у 1713 році (за 59 років після Переяславської угоди!). Цей цар намагався вдати Європі, що Московія – то європейська, культурна держава і саме для цього йому було конче потрібно посилання на авторитет давньої Русі, яка і юридично, і політично входила у коло європейського світу. Втім потрібні були роки щільної московської пропаганди та агітації, щоб нова назва кінцево закріпилася за Московською імперією. Ще у 1770-і роки французькі дипломати в документах та офіційних листах використовували її природну назву – Московія. З представниками московського царя (а не російського) мав справу і Богдан Хмельницький.
2) Чому не було представлено Україну? Назва «Україна» за часів Хмельниччини була неофіційною, народною назвою, до того ж уживаною на певних теренах. Офіційно наша країна тоді називалася «Русь», «Земля Руська»; нарід наш звався «руський нарід». Саме ці слова вживав Хмельницький в усіх своїх документах і угодах. Характерно, що жодного відношення до московитів (нібито ісконних «руських») ці визначення не мали. Московит був московит (від того походить простомовне українське «москаль»), а русин був русин (скажімо, в державних установах Австро-Угорщини “русини” було офіційною назвою українців аж до першої світової війни). Тож ми цілком слушно можемо говорити про вкрадену назву, яка обставина, до речі, дуже сприяла денаціоналізації України: українці ще довго називали себе русью або русинами, що, між іншим, вельми сприяло асиміляції і колаборації з Москвою, начебто підтверджувало пропагадивну думку про “єдність” великороссов і малороссов.
3) Ну, а як же “приєднання-воз’єднання”? Що тоді означає Переяславська угода? Хто кому присягався?

Це питання треба розглянути ретельніше. Вище ми вказували, що Богдан Хмельницький був сином свого часу. А його час, XVII сторіччя, ще не мислив катеґоріями “нація” і “національна держава” – ідея національної держави і права нації на самовизначення з’явиться набагато пізніше, наприкінці віку XVIII. А за часів Хмельниччини самоідентифікація людей ґрунтувалася на дещо іншому принципі – за конфесійною приналежністю, тобто за віросповіданням. І кажучи про нарід у своїх універсалах, гетьман передусім мав на увазі не етнічні ознаки, а ознаки релігійні. “Нарід руський” тоді означало “нарід християнський православний”. Одвічна боротьба українців проти кримських татар, турків, проти поляків була обумовлена насамперед релігійними розбіжностями, а вже по-надцяте етнічною різницею. Чому експлуатація українського селянина здійснювалася поляками і євреями із такою несамовитою люттю? Чому покарання повсталих козаків були настільки нелюдяні? Тому, що в українці (русині) польський пан не бачив людину, а бачив єретика, “схизмата” (себто розкільника, що за релігійним уявленням гіршій язичника). Православні ж українці дивилися на пана-католика відповідно. Отже, зрозумілий вектор тяжиння Богдана Хмельницького, який розпочав війну проти католицької Польщі, до єдиновірної Москви, яка теж сповідувала візантійське православ’я. Зрозуміло, що між тодішнім православ’ям українським і таким московським існувала неабияка різниця – фактично то були майже дві окремі віри, але все ж вони були ближчі одна до одної, чим до католицтва або до магометанства.

Чи можна на цій підставі робити висновок, нібито Богдан Хмельницький заздалегідь плянував “приєднання” України до одновірної держави через релігійне тяжиння?

Перебіг подій Хмельниччини свідчить, що ніяким чином. Незважаючи на близкість віри, верхівка повсталої України-Русі у постатях як самого гетьмана, так і його прибічників Кривоноса, Богуна, Джеджалика, Пушкаря насамперед шукала союзу зовсім не з Московією, вірогідно розуміючи, що за такий союз доведеться важко розплачуватись, а з іншими державами: Кримським ханством, Валахією (васалами Туреччини), Австрією, Саксонією, Швецією (стародавніми недругами Польщі).

І тут багато хто задає питання: а навіщо взагалі було шукати якогось союзу, воювали б власними силами? Чи вже Богдан шукав, до кого б то приєднатися?

Так, Хмельницький шукав союзників, бо він був реальним політиком, якого турбували наслідки його дій. Роблячи крок, він завжди розраховував, чи той варт. А те, що жодна країна, жодна сила не розпочинає війну, не заручившись союзниками, то є реальною практикою як за старовини, так і за сьогодення. Навіть така міцна сучасна держава, як Сполучені Штати Америки не розпочинала бойових дій проти маленького Іраку, не заручившись підтримкою інших країн Європи і Азії. Так і Богдан Хмельницький, виступаючи проти великої Речі Посполитої (“od morza do morza”, не в примір сьогоденній Польщі) замислився над відповідними союзниками. Саме цими міркуваннями були викликані альянси Хмельницького із кримськими татарами і з Валахією.

Але мало укласти союз, його ще треба перевірити практикою. Практика довела слабкість і непевність вищеназваних альянсів. Остаточне розчарування гетьмана у спільних діях із татарами надійшло після страшної поразки українців під Берестечком 1652 р., яка головним чином сталася через зраду кримсько-татарських частин війська. Сам Хмельницький, намагаючись повернути панічно тікаючих азіятів, був узятий ними “у полон”, і утримувався там доти, доки гетьманич Тимко Хмельницький не привіз грошей та не викупив батька.

Через певні негаразди не склалися у гетьмана і союзи із німецькими державами: ті були нанівець зослаблені руйнівною загальноєвропейською війною 1618-1648 рр. (т.з. “Тридцятирічна війна”). Відгукнувся диктатор революційної Британії, Олівер Кромвель, може, почувши у Хмельницькому близьку бунтівну душу, але Англія і Україна надто далекі одна від одної, щоб той союз мав бути ефективним.
Таким чином, на 1654 рік Богдан рішає укласти союз із східним сусідом, Московією.
Фактично, на цьому можна було і поставити крапку, якби…

От завжди це “якби”! І ще кажуть, нібито історія не припускає умовного способу. Можна не сумніватись, що Богдан Хмельницький і в страшному сні не міг уявити, що звичайнісінька союзна угода між двома країнами буде в майбутньому трактована як “акт воз’єднання”, що ця угода стане тим камінням, на якому спотикнеться вся історія України-Русі і піде шкереберть! Дійсно, за Ліной Костенко, каламар породив “чорнильну лжу”. Але чи винен у тому гетьман Хмельницький?

Гетьман Хмельницький уклав військово-політичний договір між двома державами: з одного боку, Руською, з другого – Московською. Формулювання того договора у перекладі на сучасну мову гласить: “…як рівний з рівним, і як вільний з вільним…” (через 280 років ці слова “вспливуть” у гімні “самостійної” совєцької України в якості підтвердження старовинних умов). Чи то можна трактувати, як якусь злуку, або протекцію, тим більше, “приєднання”?

Серед конкретних пунктів Переяславської угоди між іншим зазаначалося:
“1. Влада законодавча і адміністраційна належиться гетьманському урядові без участи і втручання царського уряду.
2. Українська держава має своє окреме військо.
…13. Незламність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського уряду у внутрішнє життя України.
14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами”.
Та таке інше.

Можна собі уявити, що це договір про “приєднання”? Хіба що у хворому маренні.

У всім світі практика військо-політичних союзів (альянсів) є пересічною і ніяким чином не розцінюється як державна злука. Якби воно було інакше, держави Антанти (Франція, Британія, Росія, Сербія, Італія) вже давно були єдиною країною. Держави “осі” (Німеччина, Італія, Японія) злилися б у спільній злуці. А спроба Японії відокремитись від Італії розцінювалась би, як державна зрада!

Абсурдність уважання Переяславської угоди “приєднанням” України до Росії стає ще показнішою, якщо пригадати, що вже наступного 1655 року, Хмельницький уклав аналоґічну угоду зі шведським королем. Мало того, що це свідчить про реальне ставлення гетьмана до угоди з Московією (він розцінював її як тимчасову і не дуже переймався можливим розривом через сполучення з іншою державою), це ще – за логікою російських шовіністів – має надавати право уряду сучасної Швеції вимагати від України повернення до “братського шведського народу”!

Отже бачимо, що угода Хмельницького з московським царем не була ніяким “приєднанням”, ані “воз’єднанням”, а являла собою звичайнісінький військово-політичний союз, яких у світовій історії хоч греблю гати. І зрозуміла вже абсолютна безпідставність звинувачень заднім числом Богдана Хмельницького у “зрадництві”, у “коляборації”, “у безглуздім кроці”, тощо.

Будь-яка розумна людина може переконатися, що не був гетьман України-Русі Богдан-Зіновій Хмельницький “п’яним”, коли підписував договір із Москвою, а був він тверезим, холоднокровним, обачливим політиком, який ні за що не пішов би на вкладання угоди, якби підозрював хоч якесь зазіхання на автономність України.

Варто зазначити, що Богдан був до того ж вельми владолюбною людиною. Він дуже гостро реаґував на будь-яку спробу зменшити обсяг гетьманської влади. Є факти, які свідчать, що гетьман плянував установити в Україні монархію, самому же стати її засновником. У цім світлі вважати, що Хмельницький добровільно поступився б своєю країною, віддавши її московському цареві, є фантастичне припущення на межі бабусиних балачок на лавці.

І до всього сказаного, здається, необхідно додати, що система, збудована Хмельницьким у Переяславі (згідно з Переяславською угодою і далі – із так званими “Березневими статтями”), цілком життєздатно проіснувала впродовж декількох років уже і після смерті гетьмана, чим доводиться слушність цього політичного кроку. Таким чином, у діях Богдана Хмельницького не тільки не було ніякого “зрадництва”, а навпаки, його вчинок було спрямовано на користь і захист саме незалежної Української держави, яка в той час відчайдушно сражалася з численими ворогами. Появлення такої фіґури, як Богдан Хмельницький у настільки скрутний, заплутаний і кривавий час можна вважати за справжній подарунок нашій нації, бо багатою мірою завдяки цій постаті Україна довела своє право на незалежність, взагалі оголосила про існування народу українського у світовому масштабі.

Обачливий політик і відважний воїн, тверезий керманич воюючої держави і водночас хоробрий повстанець, гетьман Богдан уособлював здавалося б незбіжні риси: прекрасне володіння як шаблею, так і пером, тонку дипльоматію і жорсткий силовий збройний тиск, вміння рахувати, як у шахах, за чотири ходи вперед, і рішучисть, уміння, якщо треба, миттєво розрубити гордієв вузол. На жаль, він багато в чому не був зрозумілий сучасниками: наприклад, у галузі створення монархічної династіі в Україні, здавна славній демократичними (а то й анархічними) традиціями. Сучасники вважали в цих прожектах гетьмана прагнення необмеженої тираничної влади, не розуміючи, що то була спрямованість на формування власної, української, еліти, вищого прошарку, світочів нації, відсутність яких згодом відіграла таку чорну ролю в нашій історії. Внаслідок цього незрозуміння Україна втратила черговий історичний шанс увійти в коло цивілізованих європейських націй, була відкинута у темряву, у московський “кафтан”, і навіть сьогодні все ще судомно намагається створити нарешті ж національну еліту.

Демократичні українські традиції, “завдяки” яким Хмельницькому не вдалося здійснити свої пляни, після його смерті згубили Україну, призвівши до громадянської війни, політичного хаосу, братовбивства, дикунської боротьби за гетьманську булаву з усіма атрибутами варварства – вбивствами, підступами, змовами, інтригами – все те, що було спровоковано Москвою, за старовинним принципом “розподілюй і володій”, все те, що отримало з часом сумну назву “епоха Руїни”.

Чи несе Богдан відповідальність за всі ці сумні обставини історії української?

Все вищесказане доводить, що ні. Навпаки, лихо Руїни розпочалося через нехтування його наказів, через злам його політичних принципів, через надмірні амбіції його послідовників. Москві залишалося тільки заохочувати цю братовбивчу боротьбу та повільно перекручувати пункти Переяславської угоди та “Березневих статтєй”, роблячи з формального присягання ледве не містичний обіт – “навіки разом!”

Переяслав у цім сенсі був тільки привідом, пунктом, за який зачіпилася і який “розкрутила” московська ідеологічна система.

Але реальний (а не мітичний, вигаданий) гетьман України-Русі Богдан-Зіновій Хмельницький не підлягає жодному звинуваченню. Все його життя було віддано Батьківщині і цей факт не зможе заперечити навіть затятий ворог цієї людини.

Максим Кравець
м. Січеслав