СЛОВО ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ
Є історичні події та історичні постаті в українській національній культурі,
повз які не може пройти байдуже не тільки літературознавець, а й політик
чи економіст.
До такий постатей належить найбільша поетка України і найбільш видатна
поетка всієї Європи – Леся Українка.
Її творчість становить цілу велику добу в українській літературі і,
одночасно, цілу добу в боротьбі українського народу за власне місце
під божим сонцем.
Закон тяглости, послідовности подій був відкритий ще Сократом та іншими
філософами давньої Греції і Риму.
Немає сумніву, що коли б Україна в минулому не мала своїх володарів-князів,
не мала б княгині Ольги чи Володимира Великого, не мала гетманів Івана
Мазепи та Богдана Хмельницького, не мала б Тараса Шевченка та Івана
Франка, а в політичній площині – не мала б Миколи Міхновського, як основоположника
модерного українського націоналізму, – то Україна і світ не мали б також
і Лесі Українки.
А без Лесі Українки ми б не мали ані поетки-патріотки Олени Теліги,
розстріляної німецьким гестапо у Києві, ані сучасної духовної дочки
Лесі Українки – видатної поетки Ліни Костенко, яка не даремно одного
разу зацитувала в Київському Університеті такі знаменні слова Лесі Українки:
“Поет не боїться від ворога смерті!”
Розвиток української народної культури, культури національної, зокрема
літератури, тісно пов’язаний із загальним економічно-політичним становищем
країни.
Леся Українка народилася у Звяґелі, на чарівній Волині, в атмосфері
всеросійської імперської задухи, поневолення націй, визиску трудящих
в Україні московськими та іншими чужими багатіями, народилася в час
страшної русифікації України…
Колись, у сиву давнину, велика грецька поетка Сафо поставила свій талант
на службу красі і розвагам, бо вона жила в таку добу…
Наша Леся Українка поставила свій геніальний талант на службі народу,
бо вона народилась і жила в добу похмурої московської неволі. Леся Українка
була українською революціонеркою, яка ненавиділа Росію, – і навіть оспівуючи
красу української природи в драматичному творі “Лісова пісня” – вона
відсепарувала Україну від Московщини, українську людину – від москаля,
українську душу від чужинців.
Леся Українка – справжнє ім’я якої Лариса Косач, побачила світ 25 лютого
1871 року, в інтеліґентній родині у Звяґелі, на Волині: її мати Олена
Пчілка, це українська письменниця-патріотка, яка дбала про українське
виховання майбутньої поетки, батько був службовцем.
Батьки не послали Лариси до місцевої російської школи, а найняли вчителів
і дали дитині найкращу освіту рідною українською мовою. Батьки брали
майьутню поетку на Полтавщину, до Києва, де вона пізнавала свій народ.
Не раз вона була присутня на розмовах українських мистців-патріотів:
композитора Миколи Лисенка, драматурга Михайла Старицького, громадської
діячки Людмили Старицької-Черняхівської, якій Леся Українка присвятила
потім вірш і яку згодом засудила комуністично-лєнінська Москва у відомому
процесі Спілки Визволення України в 1930-х роках…
Щодо освіти, то згадаю лише коротко одну деталь: Леся Українка знала
одинадцять мов, а особливо французську, німецьку, англійську, латинську,
грецьку…
Вона знала, що Україні необхідні високоосвічені люди, провідники, і
вона високо цінила науку. Це ж Леся Українка сказала щодо вершин науки:
“Всі зорі бліднуть перед сонцем!”
Ми не можемо тут докладно зупинятися на біографії великої Українки.
Зазначу тільки, що з десяти літ вона була нездоровою.
Спочатку це була локальна хвороба, потім туберкульоз кістки руки, потім
хвороба поширилась ще більше.
Як та маленька квола пташка, була змушена наша велика поетка мандрувати
кожної майже весни то до Німеччини, то до Болгарії, то на Кавказ, то
до далекого Єгипту – для лікування.
Світові лікарі всіляко стримували розвиток хвороби, і завдяки тому Леся
Українка встигла дати нам літературні шедеври, – але вона мусіла вести
з хворобою дійсно героїчне змагання. Ось послухаймо, як зворушливо розповідає
Леся Українка про свою долю:
Співало все, сміялось і бриніло, – Я думала: “Весна для всіх настала, Ні! Не забула! У вікно до мене |
Ще коли Лесі Українці було тільки 19 років, вона писала до свого брата:
“Поки переписала, тільки переписала для журналу “Буковина” два вірші,
то тричі лягала, чи хто таке чув?”…
А в 1911 році Леся Українка, перебуваючи в Грузії на Кавказі, лише за
чотири дні і ночі, в тузі за своєю найдорожчою Україною, за її людьми
і природою, дала світовий шедевр у драматичному мистецтві – драму “Лісова
пісня”.
В тій п’єсі, що її перекладено вже на 9 мов, у тому числі й німецьку
(йшла в Берліні), наша поетка оспівує чисту людську душу, високі гуманні
почуття, щастя кохання та немов остерігає людей: будьте уважними до
природи, бо ви самі є частиною природи!
Понад півстолітя тому Леся Українка немов остерігала світ, що за відірвання
від природи, за нищення природи – людство буде згодом важко платити.
Ви знаєте самі, що діється нині… Але я ще вернусь до “Лісової пісні”,
написаної на Кавказі.
У листі до матері Леся Українка писала:
“Лісову пісню” я потім так відхорувала, що боялась повороту зимової
історії…Вже нехай ніхто не скаже, що я “ні горівши, ні болівши”, здобуваю
собі “лаври”, бо таки в буквальному значеннні горю і болію кожнісінький
раз”.
Леся Українка померла в 1913 році, в грузинському місті Сурамі-Кутаїсі,
де їй встановлено величний памятник від братнього грузинського народу
на Кавказі… Поховали її маси народу в Києві на Байковому кладовищі –
але й донині в Києві не було пам’ятника Лесі Українці!
Чому немає? Чому вже тричі проголошували московські окупаційні власті
конкурс на пам’ятник Лесі Українці в столиці України – на вимогу громадянства,
і особливо студентів, – і все без наслідків? Бо це Леся Українка кинула
своєму рідному народові клич: “Вставай, хто живий, в кого думка повстала!”
Це ж слабовита й хоровита велика донька української нації Леся Українка
написала для нас усіх – тут і там сущих:
Скрізь плач, і стогін, і ридання, Над давнім лихом України Ті сльози розтроюдять рани, Нащо даремнії скорботи? |
Ось чому, Шановна Громадо, великий Іван Франко після виходу з друку
першої збірки поезій Лесі Українки, “На крилах пісень”, у 1892 році,
писав: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте”,
Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з
уст цієї слабосилої хворої дівчини… Мимоволі думаєш, що ця хвора, слабосила
дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну”.
За найновішими вістками – у Києві відкриють, чи вже відкрили нарешті
– після понад півстолітнього відкладання! – пам’ятник Лесі Українці.
Але комуністи спершу за три роки відкинули такі могутні, чудові проекти
пам’ятників, як проект під назвою “Гранит”, проект від українських молодих
скульпторів під назвою “Дочка України” та інші. Москва мусіла дозволити
встановити пам’ятник нашій революційній національній поетці в Києві,
але такий, щоб навіть пам’ятник приховував від народу головні риси життя
і творчости Лесі Українки: її полум’яну любов до рідного народу і її
змагання за свободу України! Цього року відзначаєм 100-річчя з часу
народження нашої геніальної поетки. Москва мусіла погодитись також на
відзначення цього ювілею, але як? Вибрали всесоюзний комітет, який очолює
не український письменник, а москаль-партієць Тіхонов!
На 60 членів того комітету є лише два-три українці, і ні однієї української
поетки!
Тим часом поетка Ліна Костенко мала б увійти до того комітету вшанування
Лесі Українки, стати на чолі комітету, як духова послідовниця Великої
Лесі!
Окупаційна Москва віддавна веде політику применшування значення творчості
Лесі Українки, бо як же – українська поетка нехай би собі писала про
верби, про ставки… А Леся Українка писала також і про Єгипет, і про
Америку, і про історичні події, вона дала нам “Іфігенію в Тавриді”,
дала “Кассандру” – з часів Троянської війни, дала драматичну поему “Оргія”
про грецького співця Антея, який сам знищив свою дружину за те, що вона
пішла на службу окупантам!
Совєцьке партійницько-большовицьке “літературознавство” не згадує про
такі твори Лесі Українки, як “Місячна леґенда”, бо в ній поетка висловлює
свою віру в Бога-творця, а большевики хочуть показати її атеїсткою.
Не друкують в так званій УССР і поеми “Бояриня”, бо в ній Леся Українка
оспівала гетьмана Дорошенка як українського патріота, а українську жінку
Оксану змальовує так, що вона з туги за Україною померла в Москві…
Комуністи викинули самовільно багато присвят різним діячам, у тому й
Іванові Стешенкові – бо він згодом був міністром освіти в Центральній
Раді за Симона Петлюри…
Навіть вірша для молоді “На роковини Шевченка”, і його бояться сучасні
московські сатрапи, так само як і боялись царські та переслідували хвору
Лесю Українку, грозячи тюрмою, заарештувавши поетку серед ночі в Києві
в 1907 році.
Дозволю собі навести уривок з поезії великої української патріотки про
Тараса Шевченка:
…Спочиваєш ти, наш батьку, Хай же промінь твоїх думок Щоб між нами не вгасало Ми, як ти, минати будем |
Вшануймо нині велику Лесю Українку – геніальну поетку, драматурга,
філософа, перекладача, знавця світових мов і світових літератур. І по
смерті вона з нами, в змаганнях за національну Україну, а не повиту
московською блекотою!
Леся Українка була і буде з нами!
Кожна українська дівчина, кожна українська жінка нехай має перед собою
за приклад великий життєвий подвиг, що його зробила Леся Українка.
Вона перемогла всі хвороби, всі труднощі, всі переслідування і дала
своєму народові та всьому світові так багато краси і сили, що заслужила
собі нині на вінок безсмертя!
Будьмо ж горді за Лесю Українку – велику дочку, слугу і провідницю українського
народу!
Вчимось у неї перемагати труднощі і не забуваймо її гасла:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала –
Година для праці настала!
За виданням:
Мазур В. Ми плекали віру у визволення України. Л., 2000, с. 40-44