---

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Відомий український поет, чий талант живиться з джерела історії України, спадщини її митців і духовидців. Тому на ліриці Володимира Базилевського помітний відбиток філософських міркувань і особистого гіркого досвіду збагнення людського життя. Живе і працює у Києві.

***
<НА СМЕРТЬ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША >

Рукою водив перед смертю, писав у повітрі
усе, що колись дописати не встиг, не зумів.
Писання те потім злилося з тайнописом вітру
в мотронівськім небі при мертвому світлі снігів.

Минуле осмислив, пострілював в’їдлівим словом
в свого і чужого, надбанням віків застеріг.
Чуттям нерозважним зерно відділяв од полови,
посмертної кривди лише передбачить не встиг.

Не знав, що гримітимуть темні пророки з амвона
майданів, запруджених людом, під ревище й сміх.
Що в святцях степів подвижника Пантелеймона
вони перекреслять перстами безумців своїх.

Рукою водив перед смертю, але богомазом
не був і не гнувся, як в лузі під вітром лоза.
Йому б дописати!
Досперечаться з Тарасом!
Йому б доказати!

І квапиться він доказать.

КЛИМЕНТІЙ, СИН ЗИНОВІЯ

Находивсь Зиновій, кляне долю всує,
сон лихий приснився – про що він звістує?

Приверзлося гаддя, либой, на нещастя,
жаско вже потворне, хай би йому трясця.

Умлівати стали неслухняні ноги,
гдиби подолати прелюту знемогу.

Не пропасти б токмо, яко той приблуда,
поневаж диявол заправляє всюди.

Досаджає барзо, гейби мотуз ката,
радше вже померти, нєже слабувати…

А перепочине край битого шляху,
зітхає Климентій – лацно вам, вельможні.
А мені нелацно, а мені недуже,
днесь іще нічого, кепсько, коли в стужу…

Та як не зітхає, як не марикує,
але він все бачить, але всіх він чує.

Женців з косарями, до роботи звичних,
дуків-ненаситців ще й жон злоязичних.

А ще примічає лелечат на хаті,
щасливий Климентій – стільки благодаті!

Світе пребезмірний!
Світе многогрішний!
Який же ти серцю лєпий і втішний!

Як би не казилась нечисть окаянна,
сила небесна – ніким не здоланна.

…Обносилась ряса, йде, як потороча,
й жорнами слів натужно вороча:

“Дай же, боже, щастя і довгого віку
всякому бурлаці, доброму чоловіку!”

***
Я вмер.
Але лишився голод
тут, де гуляв із києм Кий.
той голод має власний голос,
і я тим голосом живий.

Не привертаючи уваги,
тому цей голос не вмира,
що не погамував я спраги
з долонь невільника-Дніпра.

Крізь вовну низових туманів,
не визнавши і цей режим,
на нього тягнеться Труханів
і по слідах моїх біжить.