---

ДМИТРО БОНДАРЕНКО

Місто повинно знати своїх героїв! Молодий, але вже майстерний письменник Дмитро Бондаренко – доволі відома людина серед зацікавлених літературним процесом Наддніпрянщини читачів. Своє письменницьке кредо він висловив у пропонованій вам есеї «Чому люди стали менше читати?» Питання, дійсно, не просте, але… Здається, що Дмитро його для себе вирішив і намагається подолати цю прикру обставину. Про його твори не скажеш, що їх не читають – вони захоплюють навіть заздалегідь далеких від «галактики Ґутенберґа» людей. Захоплюють передусім миттєвим – і почасту парадоксальним – розрішенням здавалось б звичайних, побутових конфліктив. Середовище життя Бондаренкових персонажей знайомо нам усім – це занедбаний «чорно-металургійний» південно-східний кут країни, заповідник совєцького маразму. І самі герої оповідань – пересічні люди. Але непересічними виявляються обставини, якими нагороджує їх… хто зна? Доля, рок (важкий), може, сам пан-Бог… Між іншим, саме це притаманно справжній якісній новелистиці в традиційному її розумінні, у відзеркаленні таких майстрів жанра, як саме ті Селінджер, Набоков, Річард Бах, на яких (скорше даремно) ополчується письменник. Так що, в будь-якому випадку, чи погоджується читач із автором, чи ні, задоволення – справжнє естетичне задовлення від талановитого «красного писменства» – гарантовано.
Наведені тут твори люб’язно надано власне автором. Пропоновані оповідання включено у збірку «Пацюк», Січеслав, 2003 відмічена дипломом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-2001” та третьою премією видавництва “Смолоскип” за 2002 рік. Також оповідання “День зарплати” посіло третє місце у мережевому конкурсі “Літературного журналу сучасної української літератури” за адресою в Інтернеті: http://www.ukr.liter.net
Докладніше познайомитись із Дмитром Бондаренком та його творчостю можна за адресою: http://www.dmytro-bond.narod.ru

Черешні

1

Він нетерпляче пригорнув її до себе і став розстібати блузку. Вона вирвалася жартома і підбігла до вікна. Звідси, мов на долоні, відкривався чарівний пейзаж на дачну ділянку.
- Еге-но! Диви які отут черешні! Ні, ти тільки подивися!
Він пробуркотів щось невиразне, а вона сказала:
- Ну, ти як хочеш, а поки я не спробую цих смачних черешень, нічого не буде. Зрозумів?
І вона, молода і струнка, метеликом пурхнула до заповітного дерева. А він тяжко зітхнув, розвалився на дивані і закурив.
От уже місяць як він, Сергій Півненко, залицявся до молоденької продавщиці Олени з продуктової крамнички, що містилася саме навпроти його роботи.
Але увесь час йому щось заважало. То його дружина раптом пішла у відпустку, і оскільки була вільною цілими днями, то мала змогу заявитися до нього на роботу в будь-яку хвилину. То за вимогою шефа Сергій повинен був невідступно чергувати біля телефону - мусив подзвонити потрібний замовник.
І от, нарешті, коли всі перепони були усунуті, довгоочікуване побачення наодинці відбулося. Були перші теплі червневі дні, і літо поступово набирало ваги. Щоб напевне мати успіх, Сергій вирішив повезти свою нову знайому на природу. Для цього він позичив в одного зі своїх старих однокашників його дачу. Старий друг завжди був готовий допомогти Сергієві, й охоче вручив йому ключі від свого будиночка.
На щастя в цей день шеф Сергія виїхав у відрядження, а Олена була вихідна.
Прогулянка очевидячки вдалася, і спочатку усе йшло, немов у казці.
Олена, яка усю зиму просиділа в темній маленькій крамничці, затиснута між прилавками з товаром, зараз була просто зачарована. Свіже повітря запаморочило дівчині голову. А буйство природи, що панувало навколо, передало і їй свій грайливий настрій. Поки вони діставались пішки до потрібної їм ділянки, Олена бавилась, як тільки могла. Немов маленька вона ганялася за божими корівками і здувала на Сергія величезні кульбаби.
Сергій удавав, що ніби вередує, але ж в душі був задоволений. Здавалося, він уже зумів розтопити серце дівчини, і далі усе буде в порядку.
“І відкіля ті черешні взялися зараз, коли ми вже майже лягли!” - вилаявся спересердя Сергій. “Мені з такими труднощами удалося вибратися з роботи, а вона, як маленька, на дерево полізла. Коли ще такий випадок зручний трапиться!”
Сергій спробував вгамувати лють і трохи заспокоїтись. Нарешті він вирішив не марнувати часу і дати хропака. Денна спека, що наступила, зовсім розпарила його. Але тільки він уже, було, солодко позіхнув і заплющив очі, як отут із садочка долинув зляканий зойк Олени. Через якусь мить дівчина прожогом влетіла в дачний будиночок.
- Т-т-там... це...- запинаючись почала вона.
- Ну що там ще? - розгніваний поведінкою своєї знайомої, Сергій уже не ховав перед нею свого роздратування.
- Там небіжчик під черешнею. Піди подивися.
Сергій на автоматі вліз у свої туфлі і, не зашнуровуючи їх, попрямував до садочка.
Справді, на акуратній бетонній доріжці, яка проходила повз черешню, лежало тіло якогось бідолахи. Лицем він учавився в землю, а оскільки підходити ближче Сергій не наважувався, то важко було сказати, чи був це чоловік, чи жінка. Важко було також визначити вік цієї людини. Однак сокира, що стовбичила у спині, і величезна калюжа крові довкола тіла не залишали жодних сумнівів - бідолаха був мертвий.

2

Коли Сергій повернувся в будиночок, він знайшов Олену в істериці. Дівчина судомно куйовдила волосся на голові і, немов божевільна, примовляла:
- Це мені покарання! Так я й знала. І радила ж мені ворожка: не гуляй з одруженими - накличеш на себе лихо. І от будь ласка.
Сергій хотів заспокоїти її і простягнув до неї руки.
- Відійди від мене, брудна свинюко! Тобі тільки одного треба! - Олена із силою відштовхнула від себе Сергія. Її лице страшенно зблідло і враз змарніло. Туш і косметика перетворилися на суцільне місиво від сліз, що хлинули струмками.
“Боже, яка вона гидка! - упіймав себе на думці Сергій, вдивляючись у риси своєї знайомої. - І як це я тільки кілька хвилин тому хотів її?”
Взагалі, Сергій дуже любив свою дружину. Серед усіх решти жінок вона здавалася йому найпривабливішою. І, звичайно, йому б і на думку не спадало їй зраджувати, якби не його неймовірне, зачаєне в глибині душі марнославство. Воно, це марнославство, постійно підстьобувало його і твердило, що кожний справжній чоловік повинен мати багато коханок. І справді, коли він зустрічався з друзями за кухлем пива, то неймовірним задоволенням для нього було розповісти усім про свою чергову амурну перемогу.
Олена, яка тим часом все плакала і кружляла від збудження взад і вперед, раптом різко змінилася на обличчі. Рішучість і впевненість з’явилася в її погляді. Вона різко рушила до дверей.
- Ти куди? - запитав її Сергій. Він усе ще переварював халепу, в яку вони потрапили. Що ж тепер робити далі? Сусіди по дачах бачили їх двох по дорозі сюди. Вони легко можуть настукати на незнайомих їм людей. Головне - не метушитися, щоб не викликати непотрібної підозри. Мов ні в чому не бувало, треба вийти на дорогу і спокійнісінько рушити додому. Може, усе й обійдеться, і їх не затягнуть у цю історію.
- Ти куди? - знову запитав Сергій. Різкі дії знайомої вивели його з роздумів.
- В міліцію! - тихо, але чітко мовила Олена.
- Куди?!
- В міліцію. Треба заявити про вбивство.
- От дурна! Ти з глузду з’їхала! - Сергій підхопився з дивану. По-перше, йому усе менше й менше подобалася вся ця історія з трупом. А по-друге, і найголовніше: як він потім пояснить своїй дружині, що він робив у робочий час на цій чортовій дачі. Адже зрозуміло, що йому доведеться бути присутнім в міліції не один раз. Що він скаже своїй половині, коли його поштову скриньку завалять повістками? Адже потрібно ж буде спочатку з’явиться на слідство, потім у суд. А якщо, чого доброго, і дружина захоче піти з ним. І взагалі, міліція його ж і візьме на підозру у скоєні вбивства! Тоді усе – прощай, сите і затишне життя, а нумо, друже залізай на нари!
Тепер уже Сергій відчайдушно ненавидів свою невдалу коханку. У ній він побачив головну причину всіх бід, що звалилися на нього.
- Нікуди ти не підеш! - він схопив дівчину за руки, не даючи їй вийти. - Ти, ідіотка! Ці там у міліції тільки і чекають на те, що ти прийдеш. Тільки з’явишся - вони відразу на тебе наручники одягнуть. У них розмова коротка: хто заявив про злочин - той і вбивця! А потім спробуй, доведи, що ти не верблюд.
Здавалося, останні слова на мить похитнули рішучість дівчини. Але через секунду вона знову взяла себе в руки.
- Ти усе брешеш. Я тобі не вірю! Відпусти мене зараз же, - Олена відчайдушно почала вириватися. Спочатку вона кусалася і дряпалася, а потім із усією запеклістю вп’ялася зубами Сергієві в ліве вухо. Той заволав від болю нелюдським голосом і загубив орієнтацію. Мов сказившись, він замахав руками і ногами кудись перед собою. Трохи отямився вже тільки тоді, коли біля його ніг розпласталося ще майже тепле тіло. Сергій нахилився і помацав пульс на залитій кров’ю дівочій руці. Олена була мертва.

3

Колишній однокашник Сергія зустрів його хтивою посмішкою:
- Що, так кохалися, що вона тобі в нападі пристрасті усе вухо покусала?
Сергій, забувши про травму, полапав хворе місце. Кров від укусу усе не зупинялася, але йому було наплювати.
- Слухай-но, - сказав він своєму товаришеві, - там у тебе на дачі два трупи.
- Як два? - здивувався однокашник, - повинен би бути один.
Отут уже запитально витріщився й Сергій.
- Я тебе забув попередити, - розвів руками хазяїн дачі. - В нас останнім часом отут занадилися злодії на ділянках. Всю полуницю, падлюки, цього року за нас позбирали. Ми вже думали-гадали, як би черешню зберегти, поки достигне. Вартувати цілодобово я не можу - працюю. А отут сусід підказав. Ти, каже, зроби таке опудало, під людину. І встроми йому позаду в спину сокиру. Потім поклади собі на ділянці на видне місце, біля черешні. Якщо злодії прийдуть, вони побачать мерця і злякаються. Дивись і залишать тебе і твої дерева в спокої.
Ну я так і зробив. Ще і червоної фарби налив побільше. Начебто б кров розлилася. І ти знаєш, допомогло! Он в інших усю черешню обдерли, просто з гілками і листям. А в мене усе висить, дозріває, мов на картинці. Мабуть, справді - побоюються крадії моєї ділянки й обходять стороною. Це ж вам не жарти - небіжчик під носом!
Сяючи від задоволення, однокашник Сергія раптом згадав щось і почухав потилицю:
- А що ти там казав, що якийсь інший труп знайшовся? Дивно, звідкіля він міг узятися? Може, сусід по ділянці підкинув, з доброго серця. Га?
Сергій нічого не відповів. Тільки похмура гримаса спотворила його ще молоде обличчя.

Пацюк

1

"Ну його все до біса! Буде, що буде! Дістало таке життя!" - думав Ігор.
Швидко і якось нервово світловолосий молодик крокував по проспекту імені газети "Правда". Було помітно, що він сильно чимось стурбований і збуджений. І навіть його ясно-блакитні очі, котрі в інший час зазвичай випромінювали спокій, зараз були повні рішучості.
"На заводі, падлюки, по півроку зарплати не платять. Вдома теща запиляла: "От мовляв, у інших - чоловіки, як чоловіки, а моїй доньці дістався лопуцько якийсь! Хоч би поворушився для сім’ї - і придумав що-небудь щоби дістати живу копійку. Живемо ж у борг!" І дружина, теж мені, хоч і мовчить, але по очах видно - згодна з тещею. Отже, додому - хоч і не приходь.
Ну, нічого, ви мене ще узнаєте! Треба йти до Шуріка, він уже декілька разів пропонував якусь справу. У нього, правда, завжди справи якісь підозрілі. Але що ж робити? А-а, була не була!”
Двері йому відчинив сам Шурік. В своєму старому потертому халаті він був схожим на басмача.
- Ого! Какіє люді в Голівуді! Як справи? Хочеш чаю? – господар награно розплився у посмішці.
- Ніколи чаї розпивати. Викладай, що за справа, і що можна одержати з неї. Я згоден.
Миттєво обличчя Шуріка стало серйозним:
- Почекай. Я зараз перевдягнуся. Сходимо у одне місце, тут неподалік.
Швидко вдягнувшись для вулиці, він заглянув на кухню:
- Мам, зачини двері. Ми з Ігорем йдемо. Прийду пізно.
Вийшовши з під’їзду, хлопці спрямували у бік від проспекту. Хрущовські п’ятиповерхівкі поволі змінилися приватним сектором. Асфальтова дорога скінчилася і тепер камені з ґрунтовки неприємно давили у п’яти. На всі запитання Ігоря, що ж власне за справа йому пропонується, Шурік лише тільки загадково посміхався: "Потім, потім! Прийдемо, там сам побачиш…”
Нарешті вони повернули до якогось невеличкого будиночку. "Обережно - злий пес!" - небезпечно застерігала табличка на паркані. Хлопці подзвонили у дзвоник біля хвіртки. Один раз, потім ще і ще. З боку будинку почувся собачий гавкіт, гуркіт якихось каструль і, врешті, у дверях з’явилася екстравагантного вигляду бабця. Із чорними вусиками над верхньою губою і лихо запнута червоною хусткою вона мала вигляд зухвалого пірата. Втім, налаштована бабця була цілком дружелюбно:
- Ви до Андрюші? Він у себе у флігелі. Проходьте туди. Собак я притримаю. Не бійтеся, вони не кусаються.
З опаскою поглядаючи на двох величезних кавказьких вівчарок, товариші прошмигнули у флігель і швидко зачинили за собою двері. І як раз вчасно, оскільки один “кавказець” вирвався з "міцних" старечих бабусиних рук і ледве не хапнув Ігоря за ногу.
Усередині флігель нагадував собою маленький зоопарк. У численних коробках, на стінах і на підлозі копошилося різне домашнє звірятцтво. Яскраво кольоріли папуги, хом’ячки шкребли скляні стінки тераріумів, мрійливо плавали риби. Серед усього цього світу тварин особливо виділялась одна товста істота з білою, як сніг шкірою, яка своїм виглядом цілком нагадувала надуту повітряну кульку. Істота була зайнята ретельною чисткою якогось з численних акваріумів. Це, власне, і був Андрюша.
- Як Машка, здорова? – запитав, нашвидку поздоровкавшись, Шурік.
- Та здається нічого. Я її, правда, оце до ветеринара носив – була одна проблема. Так той сказав - що це все у неї від віку, тобто скоро минеться. - і тут Андрюша пустився розлого викладати свої міркування щодо впливу віку на здоров’я у декоративних пацюків.
"Якого біса Шурік мене сюди притаскав? Він що знущається з мене, чи що?" - Ігор очевидячки почав нервувати.
- А ну мо, дай нам її сюди, - перебив врешті балакучого Андрюшу Шурік.
- Та взагалі-то Машка ще не дуже здорова, - зам’явся маленький пузань, відчувши недобре.
- Давай, давай! Тягни її сюди, швидше! - Шурік вже майже наказував.
Важко віддихуючись, Андрюша поплентався до різнокольорової коробки, котра стояла осторонь від усіх звірів, і приніс найогиднішого на вигляд пацюка.
- Оце так-так! Вищий сорт! - радісно вигукнув Шурік.
- Ну все, з мене досить, я йду! - Ігор круто розвернувся у напрямку виходу. Поведінка Шуріка його вже просто збісила.
- Зачекай, дурню. Це ж золота жила! Та, зачекай же ж ти - там собаки!
Але Ігор приятеля вже не чув. Гримнувши дверима, він із рішучим виглядом пронісся через двір і навіть собаки не посміли на нього рявкнути.
Тільки через добру сотню метрів Шуріку вдалося наздогнати його:
- Послухай, справа вірна. У мене на прикметі є одна "Хонда". Тачка, те що треба! Господарка - багата тітка. Кожного вівторка і п’ятниці вона у один і той же самий час їде у один і той же салон краси, тут неподалік. По дорозі до салону, вже майже поруч із ним, є світлофор. І якось так завжди трапляється, що вона там постійно потрапляє на червоне світло, коли їде назад. Добре, видно, вони там розслабляються у цьому салоні! Ну ось, вона така розморена, розслаблена, зупиняється біля світлофора. А тут ти, ніби як пішохід, переходиш дорогу. Виймаєш з-за пазухи Машку і кидаєш її до цієї пані у салон. Жодна нормальна баба не витримає такого сусідства. І звичайно ж, вискочить із машини. Тут ти стрибаєш до керма і даєш газу. Відгониш тачку за адресою, яку я тобі скажу потім і бабки твої. П’ятсот баксів.
- А ти впевнений, що вона вискочить із машини, коли я цю потвору туди вкину?
- А ти сам на неї глянь, - і тут Шурік витягнув з-за пазухи живий ворухливий клубок.
- Фу-у! Забери це! - Ігор гидливо поморщився. Машка на цей раз видалася йому ще більш потворнішою.

2

Як для вересня, день видався досить спекотним. “Водії намагаються відкрити бокові скла. Це добре. Вона теж, напевне, відкрила.” - відзначив про себе Ігор.
Ось уже другий тиждень поспіль він підстерігав темно-синю “Хонду” у заповітного світлофора. Але її все не було. “Може прогледів? Очі швидко стомлюються від різнокольорових автомобілів і згодом вже важко відрізнити їх один від одного.” За ці дні хлопець вже майже звик до Машки, котра тихенько собі ворушилася за пазухою. Не бачачи її, він почував себе сміливішим.
Сьогодні, прождавши близько трьох годин, Ігор хотів уже було йти. Але раптом серце його забилося сильніше. Чудова, тільки-но вимита "Хонда" підкотила до салону краси, і із неї випурхнула одна молода особа. Не роздумуючи довго, панянка піднялася сходами і щезла за дверима закладу. Ігор був досить далеко від неї, але від його чоловічого погляду не укрилося, що господарка машини, вдягнена у вузькі коричневі джинси, була дуже і дуже привабливою.
"Тепер залишилося тільки зачекати, поки вона вийде." – хлопець нервово потер руки.
Час тягнувся нестерпно довго. Ігор тинявся по тротуару біля салону взад і вперед. Народу на вулиці було мало, та й ті, хто траплявся назустріч не звертали на нього жодної уваги. Почало темніти.
Аж ось нарешті, на ганку салону з’явилася господарка "Хонди" з якоюсь подружкою під ручку. Молода жінка у коричневих джинсах щось гаряче доводила своїй приятельці, котра усе, здавалося, заспокоювала її. Так, простоявши біля входу, вони протеревенили з півгодини.
"Не вистачало ще, щоби вони поїхали разом!" - з розпачем подумав Ігор - "Тоді - все пропало!”
Але, на щастя, бесіда раптом перервалася і подруга повернулася до салону. А господарка машини сіла за кермо і ось уже "Хонда" м’яко підрулила до світлофора. Спалахнуло червоне світло.

3

Не відчуваючи під собою ніг, Ігор повільно наближався до машини. Треба бути обережним, щоби до часу не злякати жертву. До неї вже було майже рукою дістати, але ці останні секунди показалися йому цілою вічністю. Швидше би дійти!
Господарка машини, виглядаючи у відкрите вікно автомобіля, на мить повернула голову у його бік. У Ігоря щось раптом наче здригнулося в серці від того її погляду. Він мимоволі сповільнив хід. Обличчя молодої жінки здалося йому ніби-то до болі знайомим, але він однак не впізнавав її.
Баритися було не можна. Різким тренованим жестом хлопець витягнув з-за пазухи пацюка і кинув на водійку.
Пролунав жахливий вереск. Дівчина у коричневих джинсах кулею вилетіла з машини, стрибнула Ігореві на руки і міцно впилася нігтями у його тіло.
Тут він нарешті впізнав її. Трохи повнуваті стегна, які обхопили його, враз нагадали йому ту, ще сором’язливу ученицю, котру він так любив колись. Це саме ці, Наталчині стегна, він ще дуже нерішуче, але водночас неймовірно жадібно пестив, будучи ще старшокласником.
Продовжуючи висіти у нього на руках, його перше кохання нарешті відірвала переляканий погляд від машини і подивилася на свого рятівника.
- Ігор? Це ти? Ну у тебе і жарти! - вона злізла з нього і вже діловито наказала:
- Витягни цю гидоту з салону. Я тебе підвезу. Куди тобі?
Ігор вліз до машини і викинув звідти її тимчасову господарку. Залишати пацюка у себе далі було вже ні до чого, і тому піддавши Машці ногою під зад, він відправив її гуляти на волю.
Вони сіли у "Хонду" і Наталка різко рушила машину з місця:
- Ну як ти живеш? Розказуй.
- Н-нічого, Н-нормально.
- Одружений? Діти є?
- Одружений, дітей поки немає.
- Зрозуміло... А ти знаєш, що кінотеатр “Україна” закривають? Тепер там чи то меблевий салон, чи то супермаркет буде. А пригадуєш, як ми з тобою там на задніх рядах бувало... - її обличчя враз потеплішало і вона, багатозначно посміхнувшись, поглянула на Ігоря.
- Так, а пам’ятаєш, як ми після сеансу не йшли разом з усіма з зали кінотеатру, а ховалися між рядами, і потім залишалися переглядати наступний фільм. Одного разу навіть цілий день просиділи з самого ранку - шість разів підряд "Рибка, на ім’я Ванда" дивилися!
- Бабки - контролерки за нами ганялися! Ото класно було!
- Так.
Тут зненацька залунала якась електронна мелодія.
- О, у тебе мобільний телефон, та ще й такої крутої моделі! - вирвалось ненароком у Ігоря.
- Так. Є таке… Алло! Так. Я. Так. Ні. Я з салону. Їду. Скоро буду. Чекай, - вона поклала трубку.
- Чоловік? - запитав Ігор.
- Та який там! - сміючись відмахнулася Наталка, - коханець багатий. Я тебе тут висаджу, добре? А то він у мене ревнивий.
- Добре.
Виходячи з машини, він іще раз глянув на неї. Їхні очі зустрілися і декілька секунд вони не могли відірвати погляд одне від одного.
Зрештою Наталка підправила зачіску і запитала:
- До речі, Ігорю, а що це в тебе за ідіотські приколи з тим пацюком?
- Та то пусте, дрібниці! Побилися були об заклад із одним хлопцем, і я програв, – відповів, уже не дивлячись на Наталку, Ігор.

Корисна порада

1

Анжела підійшла до вікна. Осіння негода навіювала нудьгу. Ну до чого ж скучно! На сьогоднішній вечір абсолютно ніяких планів. Ну чому так виходить, що у такої красивої дівчини як вона, бувають такі нудні і пусті вечори. Здавалось би, всі дні повинні минати у розвагах, а насправді...
Анжела позіхнула і попленталась до телефону. Як незручно набирати номер довгими нігтями! Але що ж вдієш - краса вимагає жертв. Зате з ними їй будь-яка американська топ-модель може позаздрити!
- Алло, скажіть, а Сашко вдома? - промуркотіла Анжела у телефонну трубку.
- Ні, він кудись пішов з друзями.
- Зрозуміло. Спасибі. Вибачте.
Вона поклала слухавку. Звісно, нерозумно було сподіватись, щоб у такий час він був удома.
Анжела пробіглася очима по розкритому записничкові.
Так, Костик у відрядженні. Олег на своєму тренуванні з бодібілдингу. Цьому дзвонити марно - знов, кажуть, з дружиною помирився. Цьому, окрім алкоголю, нічого не треба…
Ех, от якби зараз була Олька, то можна було б звичайно удвох вийти прогулятись у центр! З нею пригоди гарантовані. Від хлопців прямо проходу немає. І завжди весело. Але, як на зло, - Анжела важко зітхнула, - вона, Олька, сьогодні на дні народження у своєї племінниці.
Отже мені, виходить, залишається тільки нудьга зелена.
Позіхнувши, Анжела ввімкнула телевізора.
Голос ведучого заскиглив на всю кімнату: “Крутітє барабан!...”
Пробігшись по каналах, Анжела знову безнадійно позіхнула. Самі ток-шоу та вікторини. Піти спати, чи що?
Вона вже було рушила у ванну, як тут раптом пролунав дзвоник у двері.
Анжела відчула, що у її грудях частіше забилося серце. Хто б це міг бути?
Палаючи від цікавості, вона метеликом пурхнула до дверей і глянула у вічко.
Одразу ж майже тінь розчарування пробігла по її гарному личку. Поганий настрій миттєво повернувся до дівчини.
Це був дуже товстий молодик з букетом троянд у руках. Він, очевидячки, дуже хвилювався – чоло його було мокре від поту. На якійсь вечірці Анжела випадково познайомилася з ним і тепер картала сама себе. І якого дідька вона дала тоді свою адресу! Та хто ж думав, що він дійсно припхається? Як його там кличуть - чи то Славик, чи то Вова. Ні, не буду йому відчиняти. - вже вирішила було Анжела, але раптом помітила у гостя в руках якусь білу коробку.
Стривайте! Що це у нього там? О, торт! Тортики я люблю. Гаразд, нехай заходить - дуже хочеться солодкого.
З цими думками дівчина поспішно заклацала замком і розкрила двері навстіж.
- П-П-Привіт, - неймовірно хвилюючись, вимовив чи то Славик, чи то Вова. - Це тобі, - він незграбно мотнув головою і простяг їй букета.
- Привіт. Спасибі. Я не чекала, що ти прийдеш. Ну що ж заходь. – Анжела, заінтриговано дивлячись на торт, провела хлопця до кімнати. У неї вже геть на всю текли слинки.
- Ну, ти тут влаштовуйся поки, а я чай поставлю, - Анжела пішла на кухню.
Чи то Славик, чи то Вова знову незграбно закивав їй вслід головою. Він, очевидячки, страшенно ніяковів у присутності хазяйки.

2

- Ну як життя? - запитала Анжела, з апетитом відкушуючи великий шматок торта.
- Та взагалі-то нічого, - знітився гладкий Ігор і замовк. Виявилося, що саме так його звати.
"Ну ось, - подумала Анжела, - і так нудно було, а з цим мовчуном тепер і взагалі хоч на стінку лізь. Гаразд, доп’ємо ось для пристойності чай, а потім спроваджу його на всі чотири боки. Краще вже лягти спати, ніж померти від нудьги.”
Тут Ігор раптом ні з того ні з сього випалив як із гармати:
- Анжело, я хочу тобі сказати щось дуже-дуже важливе, - Парубок до краю розчервонівся, і з нього піт покотився вже градом. - Анжело, послухай, я... я кохаю тебе... і хочу... щоби ти вийшла за мене заміж.
- Що-о-о? - Анжела ледве не поперхнулася від несподіванки. Її чудові чорні очі стали ще виразнішими. Вона спантеличено розвела руками: - Послухай, але...
Анжела була загалом дівчиною не злою і тому врешті вирішила вийти з даної ситуації якомога делікатніше.
- Розумієш, - сказала вона своїм тихим, грудним голосом. - Ти гарний парубок, але...
- Ти вважаєш, що я занадто товстий? - випалив Ігор. Він увесь був як на голках.
"Ну якщо тобі так буде легше, то нехай так." - вирішила про себе Анжела і вголос сказала:
- Знаєш, ось якби ти справді був хоч трішечки худіший...
Ігор у відчаю махнув рукою:
- Е-ех! Я вже всі дієти перепробував: і кефірну, і китайську, і вегетаріанську - нічого не допомагає!
- А ти просто спробуй поголодувати, так собі - зовсім нічого не їсти, - порадила Анжела. Зазвичай вона дуже любила давати всілякі поради, навіть абсолютно стороннім людям. - Знаєш, від цього дуже сильно худнуть. По три кілограми за день скидають. Клас! Просто-таки красунчиками стають. До речі, мені вже треба збиратися. Вибач, більше не можу приділити тобі уваги. Дякую за торт. Принось ще.
Анжела пішла провести гостя до дверей. Той, як у лихоманці, ніби щось собі прораховував у голові і від цього пітнів іще більше. Але дівчина цього вже не помітила. Торт був з’їдений і у неї з’явилися інші інтереси.

3

Наступного тижня Анжела разом з одним із своїх кавалерів, Костиком, чкурнула на південь. Погода була чудова. Галасливе і різнобарвне курортне життя повністю поглинуло молодих людей. Анжела вже встигла як слід засмагнути і її нова, шоколадного кольору, шкіра зараз виглядала ще більш привабливішою.
Якось увечері, розніжені після проведеного на пляжі дня, молоді люди прогулювалися морською набережною курортного містечка.
Повітря тут було густо просякле запахом смажених шашликів. Десятки маленьких кав’ярень заклично розкривали свої обійми для численних відпочиваючих.
Вони теж обрали одну з таких затишних забігайлівок і замовили, звісно ж таки, шашлики. Анжелин приятель купив якусь бульварну газету. Останнім часом він часто скаржився дівчині, що за місяць на курорті зовсім відстав від культурного життя.
- Так, тут нічого цікавого… е-е-е… Інтерв’ю з трьома позашлюбними дітьми Кіркорова, Кристина Орбакайте виявилась чоловіком, гм-так - Костик швидко гортав кольорову газету, переглядаючи заголовки.
- О! Ось цікавий випадок, дивись! "Нещасний закоханий, щоби завоювати серце дівчини, заморив себе голодом. Та не погоджувалась вийти за нього заміж, поки він не схудне. Парубок героїчно відмовився на три тижні від їжі, дійсно схуд і... помер”.
- Оце придурок, чесне слово. Через якусь стерву здохнути з голоду.
- Стривай, а ну дай мені прочитати, - Анжела раптово вихопила газету у Костика з рук.
На передостанній сторінці в нижньому кутку тулилася невеличка фотографія її безталанного товстуна-"жениха" Ігоря. Тут він був сфотографований іще здоровим і усміхненим.
- Ну, скажи, адже правда - ідіот? - зареготав Костик і з апетитом узявся за принесений офіціантом шашлик.
- Сам ти - ідіот! - Анжела різким ударом розірвала на його голові газету.
Костик здивовано витріщився на свою подружку. По щоках у неї котилися сльози.

Безкоштовна перукарня

1

“Ну от, ще один жаднюга з’явився, - подумала Олена, дивлячись на свого чергового клієнта. - Гаразд, нехай би там пенсіонери - у них грошей немає. Але ж цей, з усього видко, що не бідний. Одяг он який носить дорогий та якісний. Невже і цей клюнув на нашу рекламну вивіску “Безкоштовна перукарня”?
При міському центрі зайнятості, де на обліку стояла Олена, діяли двомісячні курси перукарів. Простій дівчині, без освіти і не красуні, важко знайти роботу, тож коли Олені запропонували одержати фах за рахунок держави, вона радо погодилася.
До програми курсів входила також і двотижнева практика. Майбутні перукарі під час неї навчалися своєї професії вже прямо на місці.
А щоби залучити добровольців-клієнтів, і було вивішене привабливе оголошення: “Безкоштовна перукарня”.
Люди посунули юрбою. Безробітні, пенсіонери, студенти і просто безгрошовий народ. Та оглядаючи свого нового клієнта, Олена ще раз переконалася, що дармівщиною спокушалися не тільки вони.
- Як будемо підстригатися? - запитала дівчина у добре вдягненого хлопця, котрий вже встиг улаштуватися перед дзеркалом.
- Коротко, звичайно, - швидко відповів той і одразу ж напружено уп’явся поглядом у вікно, що відбивалося у дзеркалі. Звідси добре було видно вулицю.
“І що його там так зацікавило в цьому вікні? - спало на думку Олені, - Ну якісь-то хлопці із “Беркута” бігають туди-сюди. Ну й що з того? Ну гаразд, нехай йому, а ми приступимо до діла.”
І Олена, як дівчина дуже акуратна й обов’язкова, ретельно прийнялася наводити порядок на голові у клієнта.
Сантиметр за сантиметром майбутній перукар старанно просувалася в створенні задуманого нею образу. А так як у клієнта була дуже пишна шевелюра, то для цього їй доводилося багацько покопирсатися.
Працюючи, дівчина і сама мимохідь дивилася у дзеркало, в якому відбивалася її акуратно вистрижена в каре зачіска. Неслухняний чубчик, що утримувався скромною шпилькою робив її схожою на зразкову школярку.
Поруч працювали й інші практиканти.
“Добре моїй сусідці зліва, - думала Олена возячись із ножицями. - У неї чоловік багатий, забезпечує її. А ця красуня, хоч і теж безробітна як я, ходить на заняття аби тільки якось згаяти свій вільний час. Вона навіть якось розповідала, що просто так, для розваги, вже закінчила курси друкарок, бухгалтерів і барменів. А чому б і ні, завжди вихвалялась вона, адже за усе платить центр зайнятості?
А я, - відразу ж подумки озлилася Олена, - живу одна з батьками-пенсіонерами і повинна буду сама піклуватися про гроші для всієї сім’ї. Ех! Треба обов’язково освоїти якусь потрібну професію – інакше не виживеш!”
При погляді ж на сусіду справа Олена ніколи не могла приховати своєї посмішки. Це був єдиний у їхній групі хлопець. Сергій, так його звали, ґрунтовно вивчив теорію перукарства, але з практикою у нього завжди виникали деякі труднощі. Коли якомусь клієнту випадало сідати в його крісло, усі навколо співчутливо проводжали поглядами цього героя.
От і тепер якийсь дідусь із жахом спостерігав у дзеркалі, як орудує з його волоссям Сергій. Хлопець був сьогодні особливо “в ударі”. Широкими захватами гребінця і ножиців проходжувався він по ріденьких волосиках клієнта:
- Те-е-ек. Отут зменшимо об’єм. Отут створимо ілюзію пишності. Не хвилюйтеся - ще кілька штрихів і будете як красунчик.
Незважаючи на ці голослівні заяви, “красунчик” явно нервував. Він, здавалося, тільки і чекав зручного моменту, щоби змитися, поки його зовнішній вигляд остаточно не спотворили.
Але чекати прийшлося не довго.
- Ой! Ой! Вухо моє, вухо! - заволав раптом від болю дідусь і аж підскочив на кріслі. Притримуючи рукою порізане місце, він схопив свого плаща і миттю вилетів із зали. При цьому поранений усе ж таки устиг вигукнути кілька погроз:
- Ідіоти, дають ножиці вбивцям! Він мені ледве вухо не відрізав! Щоб я коли-небудь ще з’явився у вашому салоні... Тьху на вас!
- Прийдеш ще, куди ти дінешся. - з незворушним виглядом Сергій витер ганчіркою кров, що розтеклася по підлозі. А потім так само спокійно всівся чекати наступного клієнта.
- Він що, завжди такий? - тихо запитав Олену добре вдягнений хлопець, який сидів у її кріслі. До цього він увесь час був мовчазним, але те, що відбувалося навколо, мабуть, дуже розвеселило його, і він більше вже не поглядав у своє вікно. Замість цього молодик завів з дівчиною жваву бесіду.
Олена до цього ніколи не могла похвалитися якоюсь особливою чоловічою увагою до себе. І тож весела сердечна балаканина швидко розтопила її серце. Дівчині раптом дуже захотілося, щоби ця стрижка продовжувалася цілу вічність. Вона відтягувала момент завершення своєї роботи, як тільки могла. Але нарешті стригти вже більше не було чого. І Олена тяжко зітхнула.
Клієнт явно був задоволений. Посміхаючись на увесь рот, він покрутив перед дзеркалом своєю тепер уже майже зовсім лисою головою і низьким голосом запитав:
- Ти що сьогодні робиш увечері? Може погуляємо разом?
У Олени раптом аж дух перехопило.
- Можна. – тихо мовила вона. Зніяковіла від несподіваної пропозиції, дівчина відвела очі убік.
- Ну і чудово. Значить, давай о сьомій біля центрального фонтану. Прийдеш?
Олена довго не роздумувала:
- Прийду. - погодилася вона.
Коли майбутня перукарка нарешті отямилася, хлопця вже і слід пропав. Схвильована і горда сама за себе дівчина почала прибирати з полу волосся і тут раптом помітила, що її останній клієнт забув свого целофанового пакета, із яким прийшов. Олена помацала знайдене. Ого! Кульок був туго чимось набитий. І що ж там таке може бути? Ніби випадково, дівчина глянула усередину. Якійсь згорток був щільно перев’язаний мотузкою. Шкода, звичайно, але ж не будеш розривати його, щоб роздивитися вміст.
“Ну гаразд, - вирішила Олена. - Я ж усе одно зустрічаюся з хазяїном пакету сьогодні ввечері. От і поверну йому його забуту річ...”

2

“І навіщо тільки я натягла ці колготки? Краще б штани вділа, - нервувала Олена, виписуючи кола біля умовленого фонтану. - Така холоднеча, що просто неможливо! Та з іншого боку, - одразу ж відповідала вона сама собі, - якщо я буду в штанях, то йому, певно, буде важко роздивитися мої ніжки. А навіщо ж у перше ж побачення ховати свою красу? Навпаки потрібно...
Так, ну що ж він не йде? Вже тридцять п’ять хвилин на восьму. Адже зовсім відкинути лижі від холоду можна...
Десять хвилин на дев’яту. Ну все, це вже виходить за всі рамки! Ні, я не хочу мати нічого спільного з такою несерйозною людиною”, - думала Олена про свого кавалера. Щоби зігрітися, дівчина відбивала своїми каблучками об мерзлий асфальт.
“От тільки з'явиться, я віддам його пакета і потім відправлю на всі чотири сторони. Мені такі залицяльники не потрібні! Бісовий пакет, і де він узявся на мою голову! До речі, що ж у ньому все-таки усередині? Гаразд, раз він спізнюється і погано поводиться зі мною, то і я, мабуть, маю повне моральне право...”
З цими думками Олена розірвала мотузку, що зв’язувала згорток, і глянула усередину. Зелений колір сипонув у вічі. Пачки п’ятидесятидоларових купюр дивилися на неї усіма своїми численними очима президентів.
У Олени запаморочило у голові. Різні думки скажено стали проноситися одна за одною. Жадність затьмарила всі інші почуття. Боже, неймовірно, таке багатство! Дівчина завмерла на місці і судорожно притиснула до себе целофанового пакета, щоби ніхто з перехожих нічого не зауважив.
“Ні, звичайно, я не така, як деякі, - думала Олена, - і не стану шпурлятися грошима направо і наліво. Хто-хто, а я добре знаю, що таке відчувати матеріальні труднощі. Звісно, зовсім непогано б купити собі “мерседес” або махнути на який-небудь там Кіпр, де завжди тепло. Але я повинна думати про майбутнє.
І отут їй жваво уявилася давня мрія, котру вона носила десь глибоко в серці. І котра, завдяки такому несподіваному збігу обставин, безперечно могла би тепер утілитися в життя.
Олена мріяла про свій власний салон краси. Так, за допомогою оцих от доларів можна було б розкрутитися. Купити гарне помешкання, устаткування, найняти класних фахівців. Буде силенна кількість зал: тренажерна, масажна, перукарня і багато чого іншого. А вона - вона була б милою хазяйкою всього цього затишного закладу. Природно, з підлеглими вона буде сувора, але справедлива. І всі працівники будуть любити її і шанувати. І слава про її надзвичайний салон розлетиться далеко по всіх районах великого міста. “Так, - подумала радісно Олена, - усе так і буде. Адже я дівчина з господарською жилкою, а не якась там вертихвістка. І вже кому-кому як не мені добре знати як правильно розпоряджатися грошима.”
- Привіт! Вибач, я спізнився... - Олена раптом почула за своєю спиною знайомий голос. Усе в її душі опустилося геть до низу. Вона обернулася. Переминаючись з ноги на ногу, перед Оленою стояв її сьогоднішній клієнт.
Його тепер уже майже лиса і гладка, як дзеркало, голова потішно відбивала світло миготливих реклам вечірнього міста.
- Не вдалося вирватися раніше. Ну нічого, все одно ми погуляємо! Так, спочатку ловимо мотор - і до ресторації... Розумієш, е-е-е… я твій боржник. Адже ти мене сьогодні вдень просто таки врятувала. - зашепотів лисий хлопець на вухо дівчині, коли вони примостилися на задньому сидінні таксі.
- Пригадуєш тих “беркутівців”, що тоді маячили на вулиці? Адже це вони мене шукали. Ох, і було б мені, якби схопили. Це просто таки справжня вдача, що я, тікаючи від них, забіг тоді до будинку, де була ваша “Безкоштовна перукарня”. Поки вони нишпорили по всіх поверхах, я встиг і полисіти завдяки тобі. А потім уже, коли виходив на вулицю, на мене ніхто й уваги не звернув. Так і вислизнув собі благополучно. От що, виходить, зачіска робить з людиною. Шукали ж геть патлатого, а я он він який - лисий!
З цими словами хлопець радісно розплився в посмішці і поплескав долонею по своїй стриженій голові.
- Стій, шеф, приїхали, - раптом гукнув він водієві, і машина зупинилася біля дорогого ресторану.
У Олени ж настрою чомусь зовсім не було ніякого. Вона віддала хлопцю його пакет і, ховаючи очі, мовила:
- Ось, візьми. Ти забув тоді, у перукарні…
І дівчина просто таки розчинилася в гіркому смутку від того, що разом із цим пакетом вона мусила розпрощатися з такою вже, здавалося, зовсім близькою до здійснення мрією.
- А-а, це… - без особливих емоцій буркнув хлопець і, тільки-но взявши пакета, одразу жбурнув його в смітник біля входу в ресторан.
- Ти що?!! Там же гроші! - зойкнула Олена. Вона не мала ніякої змоги втримати свої почуття.
- А, так ти заглядала всередину? - спокійно мовив хлопець, начебто говорив про якісь дрібниці, - Це фальшивки. Через них я і в бігах. Нас із хлопцями накрили сьогодні вранці. Потрібно обов’язково позбутися цього пакету. Адже інформація про ці фальшивки вже напевно є у кожному районному відділку і обміннім пункті. Усі знають, що купюри з цими номерами - несправжні. Ну то й чорт їх забирай. Нормальні гроші в нас все одно ще є - отже погуляємо на всю! - весело сказав хлопець і послужливо відчинив перед дівчиною двері до ресторану.
У такому дорогому закладі Олена була вперше в житті. І їй чомусь не сподобалося. Вона була печальною весь вечір.

Чому люди стали менше читати?

Впевнений, що більшість відповідей на це питання приблизно будуть такими: “Ой, ну звісно ж чому! Зараз же комп’ютеризація, Інтернет крокує по країні, інформаційне навантаження на голову – ого яке шалене, куди вже там книжці пробитися! На телевізор навіть часу не вистачає!”
Що ж, погоджуюся з такою думкою, але не цілковито. Адже є в цих словах і трохи нещирості. Ненавмисної, але все ж нещирості. Адже давайте зізнаємося – усе зазначене вище – і комп’ютери і Інтернет, і телебачення, хто б там що не казав про їхню безумовну очевидну користь для людства перш за все є предметами для людської насолоди. А що таке насолода для людини? Це ж найголовніше! Для насолоди людина завжди знайде час. У біганині за насолодами життя ми спроможні на будь що. Хто з нас не має знайомих, котрі з-за комп’ютерних ігор завалювали роботу? Хто може підрахувати скільки шлюбів розпалося через те, що дружина не може чоловіка відірвати від телевізора? Про Інтернет-маніяків, що висять цілодобово на дроті я взагалі не кажу.
Телебачення, Інтернет, комп’ютери, Сі-ді ченджери, ФМ радіо і таке інше…
Отже чому книга не потрапляє у цей перелік першочергових і найнеобхідніших естетичних насолод людини ХХІ століття?
Ні, звісно, я не виступаю за те, щоби з-за книжок люди розходилися зі своїми дружинами або втрачали роботу. Але я впевнений, що книжка цілком може посісти належне їй почесне місце посеред інших вже зазначених насолод життя..
Чого ж зараз такого немає? На моє особисте переконання - У тому, що люди стали менше читати книжок найперше винні самі письменники. Уже, здається, ніхто достеменно і не пам’ятає звідки пішла ота мода писати якнайскладніше і не притримуючись якогось ясного і зрозумілого сюжету. Здається, протягом усього ХХ століття (не беручи до уваги першої його третини) серед письменників розгорнулося затяте змагання – хто з них найзарозуміліше і найскладніше напише! Хто на найбільше сторінок розтягне одне-єдине речення, там де можна було обійтися двома словами, хто найбільше напхає цитат різними мовами у свій текст і таке інше. І ось результат цієї, якщо так можна висловитися, “чорної” роботи зараз ми і пожинаємо. Пересічна людина, якщо їй пропонують якусь книжку (не детектив!), якогось видатного письменника, написану останніх років то вона, ця пересічна людина, одразу ж починає зівати. Вже наперед передчуває, що буде скучати якщо візьметься за запропоновану книгу. Яка вже там насолода від читання!
І в той же самий час нерідко можна зустріти молодих людей на вулиці, в метро, в автобусі які читають Мопассана, Золя, Бальзака, О’Генрі, Драйзера, Сомерсета Моема, Чєхова, Толстого і навіть Достоєвського.
Чому ж їх читають? Таких вже, здавалося, немодних і застарілих? А тому, що хоча це і не детективи, але читаються вони легко і невимушено, як кримінальні романи. Сюжет у них вибудований і розвинений. Бо письменники ХІХ, початку ХХ століття, крім того, що несли великі гуманістичні цінності у своїх творах, перш за все думали про читача. Намагалися сподобатися, і врешті, перетворювали своє письмо на насолоду читання для читача. Намагалися розважити і захопити людей. От тому-то люди і досі вдячні тим видатним митцям і дотепер не обходять їх своєю увагою. Бо через читання їхніх творів вони отримали насолоду і непогано провели час!
Отже, якщо коротко, на мій погляд, потрібно викинути на смітник майже всю художню літературу останніх пятидесяти-шестидесяти років. Визнати, що оті художні пошуки і експерименти, що їх наклепав письменницький люд тих років є ніщо інше, як шлях у нікуди. Окей, і Буковскі, і Селінджер, і Набоков, і Річард Бах і маса інших їхніх послідовників – це, можливо, і цікаво під маріхуаною, але мусимо визнати, що більшість народу все ж основну частину життя проводить у тверезому вигляді, а значить і потребує “тверезої” літератури. Літератури, легкої для читання, з міцним сюжетом, такої, що розважає і тішить нас всіх, як тішить і досі велика література золотого ХІХ століття!
Власне, жодної революції я не пропоную. Просто, як мені здається, ХХ століття треба окреслити вже зараз у світовій літературі, як час пошуків, і не більше. (До речі найбільш вдалим експериментом того часу вважаю “Емануель” Емануель Арсан.) Просто виходом і спасінням для літератури вже власне ХХІ століття вважаю повернення до корнів. Якщо, я так гадаю, ніхто не буде заперечувати, що література саме ХІХ століття справила на всю літературу і взагалі на весь світ найбільшого впливу, то мені здається, цілком розумно, що і треба рівнятися на найкраще - тобто саме на цю літературу.
Тоді, я впевнений, ми зможемо вивести нарешті книгу у розряд найпрестижніших і найнеобхідніших розваг і насолод життя людини ХХІ століття.
Приємного вам читання!

Дмитро Бондаренко
1 липня 2003 року
м. Дніпропетровськ