Ліна КОСТЕНКО
Ліна Костенко – можливо, найяскравіший і найталановітіший український поет другої половини ХХ століття. Це дарування рівня Шевченка, Франка і Лесі Українки. Віршам Костенко завжди притаманні неперевершені пейзажна майстерність, прониклива чуттєвість, м’який, істинно український гумор, гра з формою, що, втім, ніколи не виключало гострої громадянської позиції митця, жагучого болю за українську культуру, за саму Батьківщину. Костенко ніколи не йшла на компроміси з владою, завжди керуючись голосом власного сумління: так було і за оманливих примар “відлиги” початку 1960-х, і за часів крижаного зацуплення суспільства 1970-х, і під час шалених змін 1980-90-х років. І якщо поет-громадянин, за влучним висловом Івана Франка, “не співець чарівної природи”, то Ліна Костенко – щасливий виняток, об’єднуючий в одній особі і пречудового “співця рідних краєвидів”, і завзятого борця проти людських вад та політичного бреховиська. Живе і працює у Києві.
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум. Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем,
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій.
***
Мені відкрилась істина печальна:
Життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі –
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
ХУРТОВИНИ
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
***
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.
ЛИСТ
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має вїдливий присмак паровозного
сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стревожені
вірші пишу. Наче прозу пишу – без розбивки на рядків
розмаїті пласти, щоб здавалось на перший
погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма – той самий зміст. Адресовані
людям вірші – найщирший у світі лист.
***
Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
– Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!
І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
– Батурин, Батурин, Батурин! –
лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
– Я Альта, я Альта, я Альта! –
тонесенько плаче ріка…
КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ
У чистім полі, в полі на роздоллі,
де колосочки проти сонця жмуряться,
Вернигора, Вернивода й Вернидуб –
три велетні –
зібралися та й журяться.
– Ми велетні, ми велетні, ми велетні.
Ми телепні, ми телепні, ми телепні!
І сила ж є, і серце не мізерне,
і сто віків ні вмерти, ні заснути, –
все вернем, вернем, вернем, вернем!
А вже пора було й перевернути.
***
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці – загула бруківка –
І тільки гриви…курява…і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми…і степ…і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
***
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
Ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
Кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
Там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
Танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
Я і не я вже, розбуджена в генах,
Тут на землі я шукаю хоч слід
Роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
Соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
Може, бальзам на занедбані душі –
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші…
***
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
***
На конвертики хат
літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки – біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю,
на сизий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
***
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
***
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремиґали, і звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…
***
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! – і все, крізь роки і печалі.
***
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча –
розхристана втеча
з мурованих дум
у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць –
готика самотності,
готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний
безсонний
смерековий зал.
***
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! –
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!
Чи, мо, наскочили на камінь?
Чи, мо, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
– Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
***
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
***
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
***
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза – як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі приватні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя – як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?
***
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги, –
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі –
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
***
І скаже світ:
– Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов – на грані маячні
і віра – у наївності на грані.
Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
– Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.
Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, за здоров’я всесвіту!
***
Що ж, авторучка – це не шабля із піхов.
Ворожа кров не бризне з-під пера.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.
Пора, пора!
Живеться, як на Етні.
Ганьбу віків лиш магма відпере.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не бере.
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Леся Українка
Півні кричать у мегафони мальв –
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із грунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови –
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Траґічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень – не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун – аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол – той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
***
“Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…”
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних “Волгах”
“ходять” по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
реа
білі
тований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?
“Чуєш, батьку?
Чую, синку!..”
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
***
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.
Це знаю я. Жалій мене, звездарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.
ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ
Блюстителі, халтура – ваше хоббі.
Ви, фабріканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі –
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми – джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок – торф.
Оце щоб ваші методи побачив, –
від заздрощів би луснув Бенкендорф.
Нелегко вам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу, –
розперетричі ви йому впеклись!
МІЖ ІНШИМ
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
***
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.
***
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть, – це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ
Я лицар і поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У відблиску меча читаю древню книгу
і даму серця здалеку люблю.
І хоч у мене приятелі щирі,
але я знаю, що таке любов,
і не хвалюся друзям у трактирі,
як я заліз до неї у альков!
А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.
І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі –
мовляв, який король наш ідіот!
Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.
І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!
ПСАЛОМ 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, –
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і одболи, –
вони ж моїми друзями були!
***
Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?
***
Я кину все. Я вірю в кілометри –
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю, –
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві, –
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!
***
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу – як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…
***
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша – як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там – Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини, –
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…
ОСІНЬ ЖАГУЧА
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане –
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях – вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа – щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні –
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
***
Чатує вітер на останнє листя
старого дуба, що своїм корінням
тримає схили урвища…
А знизу,
по глинищах,
по збляклих травах
вповзає дим циганського багаття
і чутно – перегукуються люди
за сірою гіркою пеленою.
Строката хустка – жовте і багряне –
з плечей лісів упала їм під ноги.
І вся природа схожа на циганку –
вродливу,
темнооку,
напівголу,
в червоному намисті з горобини,
з горіховими бубнами в руках…
СКІФСЬКА БАБА
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це – минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі, – може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото – літак, а не якась дараба.
Це все – прогрес. А ти стара як світ…
…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
ПРИТЧА ПРО РІКУ
Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали,
Зрубав дерева й трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
Пройшло те військо… І пройшли віки…
Піски пустель засипали канали.
Ріка в русло вернулася своє.
Царя немає. Є ріка Діала.
Немає Кіра. А Діала є.
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона…
Ану згадайте – скільки вбили ви?
ТУНГУСЬКИЙ БОГ
Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,
а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум’я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!
***
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може, – від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи – як розкрита рана…
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
Петро – не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.
А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: – Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли”.
Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: – Ти також його учень? –
Була сльота. Сказав апостол: – Ні.
Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.
Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: – Ти був між його учнями? –
Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.
Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.
Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –
І втрете він тоді відрікся: – Ні.
Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.
ПЛЕМ’Я ТОДА
Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото, – біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.
Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…
О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля – копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.
Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.
Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.
Вже все іде у стерлінґах і центах,
і плем’я тода – це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?
Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.
Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!
І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон, –
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…
***
З поеми “Циганська муза”
Але ж, але ж, але ж!… Народ не вибірають.
І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він – найкращий на землі!