ПОХВАЛА БАТЬКІВЩИНІ

Лукіан, давньогрецький письменник
ІІ ст. по РХ

Стара то істина, що немає в світі нічого солодше за Вітчизну. Насправді, хіба існує щось не тільки більше приємне, але й більше священе, більше піднесене, ніж Батьківщина? Адже всьому, що люди вважають за святе і повне високого сенсу, навчила їх Батьківщина, бо вона дає їм життя, вгодовує і виховує їх. Нехай багатьох захоплює велич і могутність чужих міст, пишність будівель, зате дідизну люблять усі. Багато хто насолоджувався – і навіть занадто – спогляданням незлічених див у чужині, але ніхто не був настільки зваблений їхнею численістю, щоб забути Батьківщину.

Як на мене, кожен, хто пишається тим, що він громадянин багатого міста, не відає істиного сенсу любові до Вітчизни: видно, що ця людина почала б нудьгувати душею, якби припала їй на долю Батьківщина скромніша. Мені ж приємніше шанувати саме слово “Вітчизна”. Той, хто стане порівнювати між собою різні міста, нехай зіставить їхні розміри, красоту, щедроту та крам. Але коли треба зробити з-поміж міст вибір, ніхто, далебі, не віддасть перевагу найгарнішому з них, нехтуючи Вітчизною; ні – він буде молити богів про те, щоб Батьківщина зрівнялася багатством з іншіми містами, але обере тільки її, якою б вона не була.

Таким же чином поводяться добрі сини і справедливі батькі. Прекрасний і шляхетний юнак не обере замість рідного батька чужу людину, а справжній батько не полюбить чужу дитину, нехтуючи рідною. Батькі, що повні любові до своїх дітей, відокремлюють для них особливе місце серед усіх інших, і їм здається, що їхні сини найкрасивіші, найсильніші, найбездоганніші. І мені здається, кожен, хто інакше судить про свого сина, дивиться на нього не батьківськими очима.

Немає слова ближче і дорожче, ніж слово “Батьківщина”, як немає для нас нічого дорожче батька. Якщо юнак повен належною повагою до батька (таке веління закону і природи), хіба він тим самим не поважає й Батьківщину? Адже і батько його – частка Батьківщини, і батько батька, і всі предки, пращури і отчі боги, до чиїх імен ми дійдемо, рухаючись від покоління до покоління.

Самі боги люблять свою Вітчизну: як їм й належить, вони спостерігають людські діла, вважаючи всю землю і море власним володінням; проте серед усіх міст кожен із безсмертних більш за все шанує те, в якому з’явився на світ.

Звичайно, міста, де народилися боги, особливо священні, і благословенні острови, на яких святкується народження богів. Навіть офіри, що їх приносе людина, приїхавши на батьківщину богів, уважаються до вподоби небожителям. І якщо ім’я Вітчизни любо самим богам, то як же людям не дорожити Батьківщиною особливо сильно?

Адже і Сонце кожна людина побачила вперше на Батьківщині. І хоч Сонце – загальний бог усіх людей, кожен вважає його отчим, тому що вперше підвів на нього погляд з рідної землі; і говорити кожен розпочав в отчему краї, передусім навчившись жебоніти рідною мовою, і там-таки пізнав богів.

Якщо ж чоловікові на долю припала Батьківщина, від якої йому привелося поїхати в чужі краї для отримання більших знань, то хай він буде вдячний Вітчизні і за скромну науку: адже він не знав був навіть слово “місто”, якби на Батьківщині не збагнув, що існують міста.

Я думаю, що всі навики, всі знання люди накопичують для того, щоб принести більше користі Батьківщині; і багатства вони збільшують через честолюбне прагнення витратити їх для блага Вітчизни. І як на мене, вони мають рацію: не личить бути невдячними, отримав величезні блага. Адже якщо ми вдячні одній людині, що зробила нам добро (так вимагає справедливість), то набагато більше повинні ми платити Батьківщині принагідною їй любов’ю.
У містах існують постанови, що карають погане ставлення до батьків; Батьківщину же треба вважати загальною для всіх матір’ю і приносити їй дари на ознаку вдячності за те, що вона вгодувала та напувала людей і дала їм знання законів.

Нікому ще не привелося побачити людину, що настільки забула Батьківщину, що й не думає про неї у чужій землі. Ті, у кого справи на чужині йдуть невдало, на один голос викликують, що Батьківщина – найвелике з усіх благ. І навіть ті, хто сягнув там великих успіхів, вважають, що при всьому їхньому процвітанні їм бракує головного, бо вони мешкають не на Батьківщині, а в чужій стороні. В житті на чужині є навіть частка безчестя. І часто можна спостерігати, як ті, хто на чужій землі уславився, придбав великі багатства чи зажив пошани і загального визнання за справжню мужність або широкі знання, всею душею прагне на Батьківщину, нібито невзмозі знайти в чужих країнах свідків, що гідні були оцінити їхній успіх. І чим більшої слави дістає ця людина в іншій країні, тим сильніше рветься він в обійми Батьківщини.

Батьківщина бажана для юнаків. Але у старих потяг на Батьківщину настільки же сильніший, наскільки самі вони мудріші за молодь. Кожен старець прагне і бажає закінчити життя саме там, де його почав, і скласти свій порох у землю, що його вгодувала, і розділити отчу гробницю.

Лише по корінним мешканцям ти взмозі судити, з якою побожністю ставляться до Батьківщини справжні її уродженці. Чужинці же, нібито байстрюки, з легкістю пересілюються, або не знаючи слова “Вітчизна”, або невзмозі дорожити їм, вважаючи, що всюди вони знайдуть собі харчування – вони вимірюють щастя радощами шлунку. Тим, для кого Вітчизна – мати, дорога сама земля, на котрій вони народилися і змужніли, навіть якщо земля ця не широка, “кам’яста й небагата родючим грунтом” [Одіссея, 4:605]. І навіть якщо нелегко знайти, за що хвалити землю, – все ж таки не стане в них недоліку в похвалах рідній країні. А почують, як чужинці вихваляються широкими рівнинами й лугами, численістю всіляких рослин, вони і тут не оминуть воздати хвалу своїй Батьківщині; нехтуючи землею, що вгодовує коней, вони возславлять землю, “що добрих юнаків годує” [Одіссея, 9:27].

Кожна людина прагне Батьківщини: навіть якщо вона островитянин і якщо чужа сторона обіцяє їй вічну насолоду, вона не прийме безсмертя, що його пропонують, перед усім обираючи поховання в рідній землі. І дим у Вітчизні буде здаватися їй світліше за вогонь на чужині.

Здається, Батьківщина настільки дорога всім людям, що законодавці всюди найвищою мірою покарання за найвеличайші злочини поклали вигнання. І не тільки законодавці, але й полководці, що підбадьорюють військо, мають ту ж опінію: адже в бойовищі найвеличайший заклик до вояків у строю – заклик йти в бій за Вітчизну. І ніхто, почувши його, не схоче опинитися негідним, бо й в несміливого всіляє мужність слово БАТЬКІВЩИНА.