---

Олеся МАМЧИЧ

Молода, але дуже талановита поетка. Можна сказати (і сказати цілком відповідно!), що від доби Ліни Костенко Україна ще на знала такого цікавого, гучного, захоплюючого, щирого і майстерного поетичного слова, як у Мамчич. Зрозуміло, що ще зовсім невідомий її подальший життєвий шлях, але того, що нею зроблено, вже достатньо для визнання непересічного митця. Живе і навчається у Києві.

***
Зорі мліли і рвались вниз,
Розбивалися об бульвар.
Я – закохана!
Ось, дивись –
П’ю каштанів різкий нектар.

Чи надовго?
Не в тому річ.
(За стражданням немає черг).
Я танцюю в ансамблі свіч!
Диригує нічний Печерськ!

Я – закохана!
В час такий
Місто падає долілиць
На куповані подушки
З пір’я мертвих прекрасних птиць.

НАРОДНА ВОЯЦЬКА

Стежка взялась хною
(Це ж опісля бою!).
Корчаться в судомах
Зашкарублі квіти.

А попід горою
Яром-долиною
Хлопці зовсім юні –

Всі вже встигли вбити.

Полкові знамена
Майорять натхненно –
Зникли хмари чорні
Татарви чи скитів.

Глянув козак прямо –
Друзі й наречена…

Дивляться угору
Тільки ті, що вбиті.

***
Шукаєш схожого на себе
знаходиш схожого на себе
і утікаєш бо знаходиш
занадто схожого на себе

Такі ж у нього мрія й доля
а ти втікаєш мимоволі
бо надто кращого за себе
знаходиш
в схожому на себе

***
Чорною кішкою ніч перебігла дорогу
Зблиснули очі її як ліхтарик сумний
Тіні півтіні чвертьтіні хапають з-за рогу
Люди півлюди чвертьлюди вертають з війни

Зорі пронизують душу тонкими голками
Місяць – як серце – здригнувся і почервонів
Скільки людей перетворено в цвинтарний камінь
Тиша тепер не помре від ранкових вогнів

СКІФ’ЯНКА

Степ мій, степ веде мене так п’янко,
Чебрецем розхлюпується жаль.
Я мала усміхнена скіф’янка –
Світ мені цвіте, як пектораль.

Небо майже плещеться в долоні,
І на мить розбігся весь полин…
Вміють тільки теплі скіфські коні
Мчати, не прим’явши бадилин.

Коні мої проковтнули вітер!
Кину в руки травам свій браслет.
Він важкий – а хочеться летіти!
Так натхненно – і лише вперед!

Що мені займисті обладунки?
Що кольє рубіно-вогняне?
Приколюсь вустами в поцілунку
Скіфу,
що мене
пережене!

***
Бузок і зелень,
Зелень і блакить
Вирують в блиску сонячних потоків.
Коли любить,
Скажіть, коли ж любіть,
Як не тоді, коли сімнадцять років?

Так хочеться
Летіть за небокрай,
Без упину, без упину сміяться…
Говорите:
“Це пустощі”,
Нехай.
Весні, мабуть, також лише сімнадцять.

***
Попереду ті, що згоріли
А за ними ті, що зоріли
А за ними ті, що терпіли
А їм в спину – кулі та стріли.

А позаду йдуть герострати
А за ними всяких багато
А найдалі ті, що стріляли
А останні ті, що проспали.