---

ВОЛОДИМИР ЗАРЕМБА

Володимир Заремба – відомий січеславський письменник, журналіст, громадський діяч. Його перу належать численні оповідання, повісті, нариси, статті – і всі вони присвячені Україні, українській історії, українскому народові. Свого часу Володимир Заремба приклав немало зусиль для збереження пам’яті про знаменитого свого часу українського етнографа і поета Івана Манжури, завдяки цим турботам в Севастопольському парку знайдено могилу цього діяча, на неї встановлено знайомий усім січеславцям пам’ятник. Володимир Заремба привернув увагу громадськості і до незаслужено забутого Олександра Поля, завдяки якому наше місто має чудовий Історичний музей, а наша країна – Криворізьке родовище залізної руди. Володимир Заремба ніколи не покидав своєї важкої і корисної праці на користь Україні, навіть у ті часи, коли це було вельми небезпечно. Навпаки, у темну добу совєцького “інтернаціоналізьма” він брав активну участь у русі дисидентів-шістдесятників; він – один з авторів відомого “Листа творчої молоді Дніпропетровська”(1970), що містив протест проти насильного російщення української культури. І сьогодні, коли формально незалежна Україна залишається фактично тією ж кольонією “старшого брата”, він не відійшов від справ. Володимир Заремба вже багато років очолює Січеславське відділення Всеукраїнського Товариства “Просвіта”, видає майже єдине в реґіоні патріотичне україномовне видання – газету “Січеславський край”. Нещодавно вийшла друком нова книга Володимира Заремби, “Фатальний вибір”, яка містить спогади про минули рокі, про боротьбу шістдесятників із совєцьким режимом, про зустрічи автора з цікавими людьми, справжними патріотами нашої Батьківщини. Серед творів, що склали цю книгу, і оповідання про спротив повстанців у 1940-і роки совєцькій аґресії – Вашій увазі ми пропонуємо одне з цих оповідань. Нагадаймо, що головний персонаж цього твору, художник-підпільник Ніл Хасевич (друг Зот) – реальна постать, людина, яка стала на оборону України не тільки зброєю, але й своїм талантом митця.

ПЕРША КУЛЯ

Світлій пам’яті моїх односельців – вояків УПА

Старший лейтенант Клеванського “особливого загону” Рівненського полку військ “внутрішнього призначення” Городіщєнков стояв над чорним отвором криївки.
Може, вперше він не почувався задоволеним. Радше, якась пригніченість, чи, як казала йому вчителька Марія Ксенофонтівна, непевність у п’ятій стадії.
– Ти чяво таков? – кинув йому полковник Маркелов. – Вот как ми тєбя поднялі!..
А й справді. Щойно йому при всіх полковник Маркелов зачитав наказ про “присвоєння дострокового звання”. Й сам він власноруч прикріпив новенькі погони з новою зірочкою.
– Сєржант Скотніков! – скомандував Маркелов. – Поздравьте старшого лєйтєнанта.
На його обличчі Городіщєнков впіймав ледь помітну зловтіху. Полковник знає давню неприхильність Скотнікова до Городіщєнкова. Навіть одного разу лейтенант ледве не пристрелив цього вологодського нахабу. Бо чи то ненароком, чи зумисне той кинув матюччя на його дорогу неньку.
– Сєржант Скворцов! – віддав наказ полковник Маркелов. – Поздравьте!..
Цей нелюд, що зневажає все українське, садистує над людьми, простягнув Городіщенкову свою брудну лапу.
Полковник Маркелов знає, що чинить. Після вітань він зібрав загін і скомандував:
– Ми від’їжджаємо на завдання. Даю у розпорядження десять бійців. Командувати буде старший лейтенант Городіщєнков.
Справа вже зроблена. Залишаються якісь деталі операції “по уничтожению бандьоров”, як любить постійно висловлюватисья полковник Маркелов.
Старший лейтенант “особливого загону” Городіщєнков – високий, у метр дев’яносто, чорноволосий, з великим шрамом на щоці – слідом битви з повстанцями під Оржевим, з “Енеєм”. Старший лейтенант раз у раз торкався рукою грудей. Там засів осколок, його з легень не зміг витягнути навіть хірург-ас Астраханов. То бій під Обаровим. Ну й ті хлопці. Б’ються до останнього. Скажені якісь чи що.
Старший лейтенант Городіщєнков може на лету вцілити у шийку пляшки. Непитущий, не визнає тютюну. Про смерть, навіть страх і тямки не має. Одноліток проб’є ногу чи подряпає щоку – вже верещить. А він якось потрапив на трос, що тягнув на скирду солому. Його так кинуло, що нога під нутрощі залізла – й хоча б сплакнув. А як як коні з артільної стайні на пашу виводили, стара шкапа скинула його. Наче весь табун промчав через нього. Нічого, вижив. Й – зойку не було.
У нього зараз особливе завдання. Він його неодмінно виконає. Має на це наказ. Про те, хто у криївці, знають небагато. Він та полковник Маркелов.
“Достанєшь живьем – награжу”, – кинув командир загону.
У криївці їх цікавить лише один. Він завдає клопоту багато. Навіть не Київ, а світ знає про нього. Він художник. Повстанців щодень убивають. Вже, здається, й сліду їхнього немає. А він влаштовує виставки. То не вернісажі. То кличі до волі, до бою! Ті картини й мертвого піднімуть. Що там уже живих.
Ім’я тому художникові Ніл Хасевич. Кажуть, він кульгавий. Якось він сказав: “Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя – різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва, уяви”.
За ним влаштовували сотні облав. Кращі вивідувачі були задіяні. А він, наче примара, зникав. Тільки вчора випадково його виявили на хуторі біля села Сухівці.
Закидати бункер гранатами нічого не варто. Постріляти їх з автомата теж неважко. Що ж, старший лейтенанте! Не марнуй зайве часу.
Перед ним його загін. Всі очікують того наказу. Переступають з ноги на ногу. Нараз його щось охопило. Він смикнув свого чорного вуса. Перед очима з’явилася його перша вчителька Марія Ксенофонтівна:
– Ти, Вікторе, володієш неймовірним. Ти розгадуєш вчинки людей. Якщо правильно використаєш цей дар, далеко підеш. Тільки скеруй його на добро…
А хіба він на цих західних землях не чинить так?.. Він тут встановлює радянську владу. Він встановлює нове життя. Йому таке право надала радянська влада. Він комуніст, носить партквиток з силуетом “найлюдянішої людини” – Ілліча.
…Він уже прийняв рішення. Це – його воля. Це його ризик. А, може, й саме життя…
– Загін, слухай!.. Відійти на двадцять метрів. Без мого наказу зброї не застосовувати! – старший лейтенант віддав свій наказ особливо чітким голосом.
По цих словах він упритул підійшов до лазу криївки.
– Слухай мене! – старший лейтенант Городіщєнков крикнув, мов несамовитий. – Я командир загону “особливого призначення”. Я опускаюся до вас. Один. У мене револьвер. Але стріляти не буду. Слово офіцера. А ви – ваша воля!.. Я опускаюся…
Загін рушив за ним. Зробив перші кроки. Старший лейтенант рішучим голосом зупинив усіх:
– Назад!.. За невиконання мого наказу під трибунал! Стояти – й кроку не зруш!..
він намацував ногами східці й опускався усе нижче. Нарешті, криївка. Як багато інших. Повстанців троє. Бородатий Ніл Хасевич років сорока. Поруч двоє зовсім молодих хлопців. Один в руці затиснув автомат.
– Я командир загону “особливого призначення” старший лейтенант Городіщєнков… Прийшов до вас один.
Він направився до молоденького повстанця, що присів на краєчку грубої лави.
– Не підходити! Стріляю без попередження! – вигукнув боєць і звів курок.
Від його різкого й рішучого голосу навіть такий зухвалець, як старший лейтенант, здригнувся. Він владно підкорився наказові й присів на східцях.
Запала мовчанка.
– Скажи, чого ти хочеш? – нараз запитав у Хасевича старший лейтенант загону “особливого призначення” Городіщєнков. – Чому ти тут?..
– Свободи своєму народові, – спокійно відповів художник.
– А він, по-твоєму, такої не має? – хмикнув старший лейтенант. – Ми що робимо?..
– Якщо масові вбивства, гвалтування, депортації ви вважаєте свободою, у вас спотворені поняття, – спокійно заперечив Хасевич, наче він на дискусії у своєму Празькому художньому інституті. А не перед озброєним ворогом.
– Це тимчасово, – мовив старший лейтенант. – Потім настане для всіх щастя.
– Авжеж, авжеж, – криво всміхнувся художник. – Щастя для мертвих.
– Замовч! – різко урвав його старший лейтенант Городіщєнков. – Ми прийшли встановлювати радянську владу трудового народу.
– Силою зброї? – кинув Хасевич. – Москалі вже принесли “волю” на східні терени. Й мільйони мерців.
– Замовч! – несамовито гаркнув старший лейтенант “загону особливого призначення”. І перед ним зринуло.
…Він на фотокартці бачив свою тітку Любку. Власним старанням з чоловіком нажили таке-сяке майно. Земельки прикупили. Хатину завели. А як почалося “розкуркулення”, все забрали. А родина живе. Лободою харчувалися. Тоді тітку Любку Дибу та її чоловіка забрали до контори. Зачинили у повітчині. Ні хліба, ні води не дали. Винесли мертвим. Їхніх двійко діток забрали до сусіднього Мишуриного Рогу. По дорозі голодненьким дали оселедця. Без води, звісно. Й дітки пішли на той світ слідом за батьками.
– Звиняй, художник, – зронив після вибуху перші слова старший лейтенант. – Це я так, про себе… Але тоді був великий неврожай…
Хасевич захитав головою.
– Ой, не так. Хліба було доволі. То штучно виморювали українців.
– Звідки ти знаєш? – поспитав скоромовкою старший лейтенант.
– До нас, на західні землі, долинали вістки, – мовив художник. – Ми хотіли допомогти східним братам. Але совіти все розкрадали. Щоб помирали…
Старший лейтенант якось непевно:
– Але то було давно. Зараз усе змінилося.
– Мед би вашими устами пити, – заперечив Хасевич. – Тільки хто приніс на українські землі лихо?.. – Московити. А їм допомагають перевертні, перекинчики, приблуди.
Старший лейтенант стрепенувся:
– Замовч! Пристрелю на місці.
– Застрелити не велика мудрість. Правду не вб’єте. І народ не перестріляєте, москалі…
Старший лейтенант засміявся.
– Я москаль?.. Хай буде по-твоєму.
…Його батько десь зразу по визволенню забрів до колгоспної отари. Вкрав артільне ягня. Його зарізали – і всією сім’єю за довгі роки попоїли м’ясного. Бо в хаті було пусто: ні в коморі, ні в горщику.
На них хтось доніс. Батька забрали до району. А з ним і його, Віктора. Бо знав про “злочин” і не сповістив. Дорогою батько сердився, на чім світ проклинав владу. Його з Віктором і привезли до районного НКВД. Довго допитували, з’ясовували, складали протоколи. Нарешті його, Віктора, викликали до начальника. Так і так, ти вчився у стрілецькому гуртку. На районних змаганнях перемагав. Твого батька заштопоримо у тюрягу. Він звідтіля не повернеться. Його життя буде на твоїй совісті.
– Що ви хочете від мене? – скрикнув Віктор.
– О, це інша річ, – відповів начальник майор Моткін. Давай по-чоловічому.
– Валяйте, – кусав губи Віктор, позиркуючи на начальника.
– Ти підеш служити до нас, – мовив Моткін.
– Допитувати дрібних злодіїв? – всміхнувся Віктор.
– Ну чому, – урвав його начальник. – Будеш встановлювати радянську владу на західних землях.
– А якщо не погоджуся?.. – процідив Віктор.
– Навіть про батькову могилу не довідаєшся…
Старший лейтенант Городіщєнков зітхнув якось тяжко, аж болісно…
– Кажеш, волю виборюєш, – він заговорив до Хасевича. – Але що ти зробиш?.. Перед тобою страшна, небачена сила.
– Сила може танути, – відповів Хасевич. – А дух вічний. У нашого народу незборенний дух.
Жестом руки його урвав старший лейтенант:
– Не ятри мою душу, художнику. І по хвилі: – Покажи мені свої малюнки.
…Одного разу на урок (а була страшна завірюха) вчителька Марія Ксенофонтівна принесла альбомчик. Там були наклеєні репродукції картин. Усім класом розглядали їх подовгу. Вікторові в очі запала одна: “Сергій Васильківський. Козача левада”. Таке рідне, тепле, розлоге, волелюбне… Може звідтіля ці пориви і в Хасевича?.. Від козацького духу. Від вольниць і широти козацьких левад? І він не міг одірватись…
Хасевич згоджуюче хитнув головою. За ним рушив старший лейтенант:
– Стояти! – почувся наказ молоденького повстанця.
– Я принесу сам, – мовив Хасевич.
Перед старшим лейтенантом лягли аркуші відбитків. Ось повстанець з автоматом через плече. Обличчя зосереджене, світле. А ось сцена бою. Відчайдушні порухи, сила духу.
– І ти сам їх вирізуєш? – поцікавився старший лейтенант.
– Так, з сухої вишні. Затим закладаю у верстак. Накатую фарбу. Притискую ось цим верстаком. Усе вручну. Добре, що хлопці допомагають.
– Ти шукав оті сухі вишневі дощечки? – перепитав старший лейтенант.
– Без них дереворитів робити просто неможливо, – спокійно пояснив Хасевич.
– Це тебе й погубило, – хитнув головою старший лейтенант. І по паузі: – Людська доля у кожного в його руках. Тільки кожен розкриває для неї руки по-своєму. У всіх своя правда. Чи не так?
Хасевич відчув у цьому спецзагонівці щось близьке. Але що, збагнути не міг.
– Чого ж ти мовчиш? – скрикнув старший лейтенант. – Чого? Кажи щось…
– Бо не зголошуюся з вами, – мовив Хасевич. – Доля відведена Богом. А стосовно правди, то вона одна. Для всіх. Відступи від неї – химера, лжа. І Бог за нас усіх розсудить.
Старший лейтенант Городіщєнков підвівся зі східчини, зітхнув, поправив кітель:
– Засиділися ми з тобою, художнику… – він почав підніматися до лазу. Вже його голова сховалася за виходом.
Потім спустився на дві сходинки нижче, заговорив:
– А у вас на Рівненщині гарно. Я люблю, Ніле, як цвітуть ріпаки. – Він вперше назвав художника по імені й добірною українською. – Мені дуже любі жита. У них стільки багато волошков… У нас, на Придніпров’ї, такі ж. А ще, Ніле, багато чебрецю і полину. Знаєш, у нас навіть молоко має смак чебрецю… Я інколи надпивав з глечика молока. Щоб мати не бачили. Бо вони все збували на податки…
Бункер мовчав.
Він знову:
– Мати помічали те надпите молоко. Але ніколи мене не сварили. Наче нічого не трапилось.
Бункер мовчав.
Він говорив:
– У нас дуже високі тополі. У вас гарні озерця. – І по хвилі: – Ти мовчиш, Ніле…
Старший лейтенант зробив один порух до виходу. Його дужа рука різко рванула кітель – гудзики брязнули об дно бункера. Зблиснув револьвер.
В ту мить пролунав постріл. Униз у повстанський бункер летіло скалічене долею тіло сина степів Віктора Городіщєнка.
…З криївки донеслися мелодії:
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА…
І – постріл.
Знову мелодія:
…І СЛАВА, І ВОЛЯ…
І – постріл.
Знову мелодія:
ЩЕ НАМ, ХЛОПЦІ-УКРАЇНЦІ…
І – постріл. Останній у криївці на хуторі біля Сухівець.