---

У ПОЛОНІ ПРИМАР

Колись давно (хоча, може, й не дуже), за часів “історичного матеріалізму”, був такий собі напів-жарт, напів-гірка істина – називали нашу країну “країною чудес”. Бо багато було тому “чудесних” доказів і парадоксів. Ну ось, наприклад, у конституції тієї країни була деклярована свобода слова і зборів, але якщо хтось пробував свободно говорити або вільно збіратися, то чомусь відправлявся на “далекій схід крайньої півночи”. Чудесним чином – не інакше! Або виробництво всілякої продукції в тій країні невпинно зростало і вже нібито перебільшувало виробництво всіх інших країн загалом узятих, а люди стояли в чергах за найпростішим крамом чи їжею. Чим не чудо? А ще та країна називала себе “оплотом мира”, і в той же час накопила таку силу страшної зброї, що й досі не знають, що з нею робити. Диво, а як же!

І ось нема вже тієї країни, згинули всі ті дива, як морок, і згадують про них хіба що вчені мужі-історики... А ось і помиляєтесь, шановний читачу: нікуди ці дива не поділися, тут вони, поруч з нами, начебто все залишилося без змін, і досі живемо ми в саме тій же країні чудес, див, привидів, мороку. Подивіться навколо себе – наше місто, наче в паморочному сні, перебуває в якомусь летарґійному стані. На 12 році Незалежності ми маємо центральний проспект, названий іменем “засновника наукового комунізму”. До нього прилегають вулиці дрібніших “героїв”: Карла Лібкнехта, Артьома, Дзєржинського, ну, і Володимира Ілліча – як же без нього! До речі, цей Володимир Ілліч бовваніє в тому ж центрі, на майдані його ж імені, в оточенні майже кремлівських ялинок, які, напевно, нагадують йому столицю “нерушимого союзу”. Годі, що того “союзу” вже одинадцять років нема – “дєло єго живьот”! Що це, як не диво-предивне, чудо-нечуване?

Цікаво, проти чього так завзято боровся КҐБ, не шкодуючи ані часу, ані здоров’я своїх стукачів? Варто ж було списи ламати! Ну, дозволили б цим “буржуазним націоналістам” вивісити синьо-жовтий прапор на будинок міської влади, допомогли б причипити на фасад тризуба – і тихо-мирно, як завжди, полинуло б міське життя далі. Отже воно – це життя – так і шкультигає в часі, і ми чвалаємо вслід, напівсонні, як зимові мухи, по вулицях, що названі іменами лжепророків, вбивць, злодіїв, катів! Добре хоч свої, а то ж – чужі, що перлися в Україну встановлювати свій лад, хазяйнувати, грабувати, ошукувати, вбивати. Чи не жасно, що в нашому місті, в самому серці України є вулиця Постишева (нехай навіть на Ігрені)? А вулиця Косіора?..

2002 року в Україні відзначалася сумна дата. 70 років тому розпочався, напевне, найстрашніший голодомор в історії людства. Найстрашніший – тому що за неповні два роки нечуваною мученицькою смертю загинуло від 8 до 10 млн чоловік. Тому що це сталося на благодатнішій землі, де тільки, здавалося б, безротий не прогодує себе. Тому що це було зроблено штучно, спеціяльно – і це факт очевидний, доведений і всесвітньо визнаний. І ось тут, в краї, де не знайдеш українця, в якого не було б замореного, вбитого, засланого діда, прадіда чи іншого предка, вшановано пам’ять улаштовників цього бузувірського злочину! Тут, не де-небуть, поруч з нами – вулиця Колгоспна, вулиця Комбєдовская (тобто на честь “комнезамів”, що відіграли свою чорну ролю в трагедії колективізації). І це – в незалежній Україні? Не йму віри своїм очам! Невже у нас така коротка пам’ять? Невже ми настільки позбавлені самоповаги, що спокійно терпімо отаке блюзнірство? Чи це ото старе тарасове: “а братія мовчить, витращивши очі...”?

Та скільки вже можна таращитись? Ще не натерли зір вулиці всіляких Будьонних та Ватутиних, Кірових і Дибенків, Щорсів і Урицьких? Та ще й не по разу! Кірова в нас вшановано аж 2 вулицями, провулком і великим проспектом. Дибенка – 2 вулицями і провулком. Урицького – провулком і узвозом. Тобто тих постатей (слово “люди” тут здається недоречним), що заливали Україну кров’ю, катували, мучили, нищили наш нарід, вибили найкращих його представників, споганили, зганьбили нашу землю...

...У тихому зеленому районі міста, позаду будівель Університета залізничного транспорта (колишнього ДІІТа) розшташована ще одна примара, жахливий топонім-небіжчик – вулиця Чекистів. Кого ж на цей раз вшанував “рідний Днєпропєтровск”? Крутих героїв у шкіряних куртках часів громадянської руїни (до речі, цей шкіряний одяг дозволяв їм уникати тифозних вошей, від яких конали тоді “прості” мешканці)? Надамо місце самовидцю “героїчної роботи” цих “лицарів революції”.

“За час перебування у Києві (7.02-31.08 1919 р.) більшовики ... вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтеліґентів, священиків, науковців, монахов і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо... Мучили та страчували невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у місті негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що як правило закінчувались розстрілами.

…Городяни пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц [тогочасної голови Київської ЧК – авт.], який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було угамувати жахливі крики мордованих: “Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося…” І цей наказ виконували з буквальною точністю.

В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман…Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню “ґоїв”…

У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори…

У Миколаєві з наказу чекіста Боґбендера живих людей замуровували у кам’яних стінах…

В Казані, на Уралі, в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах.

Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці…” (цит. за Куліш А.Ф. Книга пам’яти українців. Харків, 2000)

Я в межах невеликої статті не можу цитувати далі. Але й цього, здається, досить. Зрозуміємо, врешті-решт, кого ми шануємо, кого поважаємо.

Про які зміни, які реформи, який рух уперед взагалі можна говорити з такою “спадщиною”? Ні, місцева влада навіть не згадує про можливість заміни цих потворних назв... Мовляв, є справи серйозніші. Точно: влаштувати безглузде “свято міста” чи підвищити ціни в транспорті – куди вже більш серйозно! А те, що в наддніпрянському місті, на березі Дніпра, майже немає українських топонімів – це несерйозні балачки, такі собі жарти...

Було колись, радянська влада лицемірно взяла собі на допомогу святі для кожного українця імена Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. То був хитрий прийом, хоч й не дуже таємний – якщо не можна замовчати чи оганьбити символи нації, їх можна...зробити іконами. Закатати в олію, лак і фарбу. Вийняти душу. Позбавити сенсу. Прорахувалися совіцькі ідеологи – не вони перші намагалися “перебороти” Кобзаря, та нічого не вийшло. Але ж трохи подряпати таки встигли. І в нашому місті є вулиці Шевченка і славного гетьмана Богдана, але це суттєво справи не міняє. Ці імена намагалися “приручити”, тому що їх ніяк не можна оминути, а ось усі інші було ретельно приховано. Щоб навіть згадки про Україну в “південно-східному регіоні” не було! Щоб не кобзарські думи лунали над дніпровими хвилями, а бадьоро-дурне “Днєпропєтровск! Мой дом родной!”... І тонули вулиці Шевченка і Хмельницького серед оцих усіх Стадіонних, Совєцьких, Індустріальних, Моторних, Шинних, Аграрних, Космічних, Бронетанкових, Автозаводських та таких інших. Хто живе, скажімо, по вулиці Екскаваторній? Люди, що мають імена, належать до якогось народу, чи залізні ґвинтики, бездушні деталі для екскаваторів? Недаремно кажуть марксисти – буття зумовлює свідомість. Таке оточення є форма, в якій відбувається буття людини. Саме воно її формує. Ми наразі скаржимося на злочинність, на те, що молодь нахабна, розбещена, зла, бешкетна. А якою бути молоді в такому “екскаваторному” оточенні? Чи не мутанти виповзуть з цих техно-вулиць, нелюді-манкурти з отруєними солідолом і тракторним мастилом душами? Недаремно каже прислів’я: “Назови людину свинею, вона й захрюка”.

Перші місяці Незалежності нібито двигнули камінь з місця. Національним силам було зроблено подачку – аж ... дві вулиці: Козацька (майже в центрі – у Краснопіллі) і Івана Сірка (коротенький відрізок саме біля балці). Що й казати, царський подарунок. Напевно, ми повинні бути вдячні до нестями. А втім, дійсно, будемо вдячні – наша влада поводиться ще по-божому. Адже могли поставити пам’ятник злодію-придурку (Паніковському), як у Києві, або “генералові-м’ясо” (Жукову), як у Харкові. У нас же збудували пам’ятник “афганцям” – мабуть, за їхні доблесні “зачистки” гірських кишлаків. Та ще з блюзнірською цитатою Шевченка. Гадаю, можна було хоча б прочитати поему “Кавказ” та второпати її сенс – принаймні, на якому боці симпатії автора.

Якби не було ким пишатися! Якби не було в нас славних лицарів, захисників народу Українського, не було героїв, митців, художників, мислителів, поетів! Усе є – нема бажання влади. Стандартна відповідь – бракує грошей. Що й казати, великі видатки – перевісити вуличні вказівники! Впевен, на святкування минулорічного “дня ґорода” пішли куди як забагаті кошти, ніж на заміну назв-небіжчиків. Ну, а аргументи штибу “городяни проти” взагалі кумедні, тому що насправді “проти” хіба що старі комуністичні маразматики, які при слові “УПА” впадають у коматозний стан. Решта городян – в більшості своїй аморфна маса, що потребує належного патріотичного виховання, і одна з форм цього виховання, безперечно, патріотична топоніміка.

Втім, якщо таке ставлення до проблеми декому здається надмірно різким, можна знайти й певні компроміси. Можна й пожаліти старі нерви екс-ґебістів, не надавати вулицям міста дуже лячні для декого імена Степана Бандери чи Симона Петлюри, можна навіть залишити і ім’я головного “основоположника” (далебі, якби знав наслідки, либонь би схаменився), проте головний проспект міста, поза сумнівом, мусить мати українську назву. Немає жодного сумніву, що повинні зникнути з обличчя наддніпрянської землі прізвища катів і вбивць, а також нікому не зрозумілі імена чужинців Лібкнехта, Ґрімау, Файнберґа, Брандиса і таке інше. Чекають свого часу славні імена Гонти і Сулими, Виговського і Полуботка, Орлика і Сковороди, Грушевського і Винниченка... І врешті-решт поза сумнівом конечна необхідність головної зміни – перейменування нашого міста, повернення йому справжнього, козацького, змісту, не забрудненого ані імперсько-царським “єкатеринославським”, ані імперсько-більшовицьким “днєпропєтровським” втручаннями – гордого імені СІЧЕСЛАВА. Ця назва, яку наше місто отримало за часів Української Народної Республіки, в 1918 році, повинно зайняти своє, гідне та справедливе, місце на мапі незалежної соборної Української Держави!

...У Святому Письмі сказано: “Спочатку було слово”. Дійсно, слово – початок всього, в тому числі і нашого добробуту. Годі блукати в полоні примар, час вже ковтнути й свіжого повітря! Ми – гідний народ. Пам’ятаймо про це. Розуміймо, хто ми і де ми. Справа з назвами – не пусті балачки. Це наше життя. І тільки от нас залежить: буде воно життям хробака або життям Людини.

Джміль