---

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ЧИ “СОВЄЦЬКА АРМІЯ”?

Необхідність будь-якій державі мати своє військо є вимушеною умовою її існування, а подекуди – і навіть нації. Такий уже світ, що майже не змінився за чотири тисячі років: є в ньому і агресія, і жорстокість, і брутальне ставлення поміж людей. Тож якими б пацифіськими ілюзіями ми ні втішалися, мусимо дивитися у вічі реальності. Якщо прагнемо свого ладу на своїй землі, повинні вміти захистити себе, адже багато кому вже навіть наше існування не дає спокійно спати. Тому військове питання – це те найважлівіше, на що треба засередити увагу передовсім, бо може бути надто пізно.
Держава, що не звертає належної уваги на три кити свого буття – військо, освіту, суд – приречена. Ці банальності чудово розуміють наші недруги. Тому, на 12 році незалежності в Українській Державі згадані царини перебувають у такому занепаді, що якби, борони боже, над ними замислитися, то можна за хвилину геть посивіти. І це також чомусь уже банальність.

Скільки було свого часу списано атраменту про необхідність негайної військової реформи, про невисокий моральний і бойовий дух радянської армії, про “дєдовщину”. Тієї армії вже немає – замість неї начебто наша, українська. Але що змінилося? Що в ній українського? Візьмемо саму назву: “армія”, а не військо. І рядовий тут чомусь досі “товариш солдат”, “боєц”, а не вояк, як, здавалося б, личить захисникові України. В українській армії зустрінете такі ж собі “взводи” (замість чотів), “роти” (замість кошів) та таке інше, наче ніколи не було ані славного Війська Запорозького, ані Січових Стрільців, ані Армії Української Народної Республіки, а лише “нєпобєдімая і лєгєндарная”.

Хтось заперечить: мовляв, справа не в назвах, а в суті. У дусі, так би мовити, рядового вояка. Що ж, нещодавно автор провів маленький експеримент: провів бесіду із солдатами термінової служби, що проходять її в одній із частин, розташованій у Дніпропетровську (номер та адресу я свідомо не називаю). Те, що мені відповідали дивовижним суржиком плюс прегарним матом, то залишимо без коментарів, бо мої співрозмовники виявили повну неспроможність висловлюватися ані українською, ані російською. Вразило інше: на запитання, що вони захищають, жоден з них не відповів “Україну”. Відповідали: “Нічого”, “Не знаю”, “Президента”.

-Ну а що ж, подобається служити?
-Та швидше б вона скінчилась!
-Так погано?
-Ти що, сам не служив? Тобі що, добре було?
-Служив, було погано, але то ж було за радянщини. Зараз інша армія…
Гучний регіт. Вельми характерний, до речі.
-Ну добре. А якщо вже так погано, то може краще зробити в Україні професійне військо?
-Ні! Це що ж? Ми мучилися, а наступні байдики битимуть?!! Нехай служать, падлюки!
Ну, і так далі… Про “дєдовщину” я, звичайно, і мови не вів – бо не скажуть. А тому не скажуть, що вона є і квіте, як будяк на городі.
Спитав ще:
-Хлопці, а чи знаєте, хто такий був Роман Шухевич?
-Ні, навіть не чули про такого.
-А про УПА знаєте?
-Ні. А що це таке?
-Повстанці, які в сорокових роках боролися за незалежну Україну.
-А, бандерівці! Та тож гади, бандюки. Та ще й “западенці”. Нах… вони нам потрібні!..

Нараз розмову довелося перервати, бо до контрольно-перепускного пункту наблизився черговий “товариш майор” – ще перепаде хлопцям. Але, гадаю, читачеві і цього досить, щоб дійти невтішних висновків.

Та ще й запитати: що ж у нас за військо, яке зветься не по-нашому, де розмовляють та команди дають не по-нашому, де звання не наші, а чужинські, де вояки не мають уявлення про те, що вони захищають, не знають нічого про справжні бойові традиції українців?

Отже, все, що було поганого за часів “совєцької армії”, – все і залишилося! Відповідне і ставлення молоді до війська, що можна висловити поговіркою: “Тікай світ за очі!” Мовляв: який дурень схоче йти добровільно у каторгу? Тим паче не відомо, навіщо! Бо яким би ти не був патріотом, а зустрінешся з “дєдамі”, і згине весь твій патріотизм, “як роса на сонці”… І стає страшно, коли уявиш, що може бути війна, і оця “армія” буде захищати Україну.

НЕ БУДЕ! Бо залишилися там ті ж шкеребертники, що служили в “армії совєцькій”, що без жодного сумніву перейшли на бік нової держави. Просто. Без вагань. А що – вчора служили СРСР, сьогодні послужимо Україні! А завтра перейдемо до когось ще.

…У будь-якій державі, що поважає сама себе, де народ, справді, є господарем власного життя, служити в армії – то велика пошана. У такій країні військовий викликає добру заздрість. Ним пишаються. Авжеж – бо він є Захисник. А в нас – навпаки. Служити в армії зараз ганебно, страшно, огидно. Не йдуть туди розумні, добрі, сильні юнаки, бо хочуть жити, а не відбувати “термін ув’язнення” невідь за що. Не йдуть туди патріоти нашої Батьківщини, бо відчувають цю “армію” не Українською, а все тією ж потворною, совєцькою. Адже так воно і є насправді. І наше завдання – вимагати створення реального Українського Війска, з національно усвідомленим офіцерським складом. Бо інакше – катастрофа.

І дивно, як згадаєш, що у державі є ті, хто відповідає за військове питання, хто теоритично мав би дбати про будування справжньої системи захисту країни. Що ж вони зробили за 11 років? Пустили дві ракети: одну в житловий будинок, другу – у цивільний літак? Хотів би переконатися, що це – не свідома політика руйнування українського війська, тільки не можу. Бо факти – вперта річ.

P.S. Пригадую один епізод з власного досвіду солдатчини. Події серпня 1991 року застали мене на другому році термінової служби. Україна незалежна! Щоб довести свою лояльність до нового уряду, перелякані “батьки-командири” вирішили зняти червоний прапор, що майорів над плацем, і підняти новий, “жовто-блакитний”. Ну, далебі, й встановили…шкереберть! Тобто дослівно: жовтим догори, блакиттю донизу. Так він і висів три дні. І сміх, і гріх…
Але мені чомусь не смішно.

Джміль