БИДЛО АБО НАЦІЯ

Чого наразі дуже бракує українцям, так це самоповаги. Бо якто вірно кажуть, якщо ціни не знаєш, то й на копійку маєш. Якщо не примусиш поважати себе, так і залишишся нікому не потрібним, дурним і смішним (чи не така є людина, що її не поважають?) Так йдеться поміж людьми. Але також йдеться і поміж народами.

Спитайте будь-якого нашого обивателя, скажімо … про американців. З якою пошаною, як розважно він почне про них розповідати, з якою заздрістю, з яким захопленням! А запитайте про тих же німців, французів, англійців. Як їх вихвалює наша “звичайна” людина. Сьогодні вже таке можно почути навіть про поляків, навіть про африканців, та вже й про росіян.

Зрозуміле, всі вони варті поваги, як і інші народи. Але, як зазначав ще Орвелл, “усі тварини рівні, але деякі – рівніші за інших”. В ролі “інших” у нашого улюбленого “середнього” обивателя перебуває таки ж собі одна нація, один народ – український. Те, що українця ледве не просто в очі називають худобою (принаймні я декілька разів на звернення українською в “Дніпропетровську” чув: “ты чего по-бычьему со мной разговариваешь?”), вже якось нікого не дивує.

Отаке ставлення до українців в Україні на 11 році незалежності. Є над чим поміркувати. І легше всього списати усе на “300 років окупації” чи на шалений російський вплив, чи на несвідомість зросійщеного сучасного городянина. Але чи не є причиною такого стану речей наша особиста поведінка, той імідж, який ми культивуємо з часів царя Панька, навіть не замислюючись: а звідки цей один узявся? чи такі ми насправді?

Отже не треба бути Аристотелем, щоб збагнути, що сучасний зросійщений міський (а подекуди і сільский) обиватель просто робить несвідомі висновки на підставі цього хибного іміджу, за який ми чомусь міцно чипляємось і ніяк не хочемо з ним розпрощатися. Цей імідж твердить: українці – це суто сільска нація, що спроможна хіба колупатися у землі, уся їхня культура – суто сільска культура (сало, горілка, п’яні пісні). Тобто вся Україна зводиться до “вишиванок” та гопака. Зрозуміле, що така “нація” немає ніякого відношення ані до справжньої культури, ані до сучасної нації взагалі, а є деяким історично-етнографічним непорозумінням, що немає жодного шансу на існування в модерному світі високих технологій і шаленого технічного прискорення.

То, що все це, м’яко кажучи, вигадки, думаю, доводити не треба. Ще за радянських років приблизно 70% населення країни складалося з мешканців міст. Тепер цей відсоток ще збільшився. Тобто Україна майже півстоліття є урбаністичною, індустрійною країною. Невже ж на оцих заводах, на шахтах, на інших виробництвах (в тому числі і космічному) працювали тільки росіянє чи вьєтнамці? Звичайно багато факторів спріяло маргінальному станові української культури – але велике значення тут мав і цей потворний імідж, який по суті є колоніалцьним іміджем. Таке ставлення до пригноблених народів – ознака колоніального керівництва країною. Так, скажімо, ставилася до індійців свого часу англійська адміністрація: авжеж, цікаві люди, екзотичні, але ж – примітивні, здатні тільки до сільского господарства. Ну як же такі будуть керувати країною? Ні, ніяк не можна, тут треба “культурну”, “білу” людину. А те, що в Індії висока цивілізація існувала ще за добу, коли дикі предки англів бігали з дрючками і жили у печерах – це якось нікого “не торкалося”. І дуже великою ганьбою для нас, українців, є спокійне погодження з таким “нашим” іміджем, що навязувався нам роками і роками.

Треба чітко усвідомити, що ми є сучасна, відкрита і модерна нація. Треба усвідомити, що ми – культурний і розвинений нарід. Треба закінчити удавати з себе “парубка з Диканьки”, треба голосно сказати усьому світу, що Україна гідна поваги, що вона не стоїть на узбіччі світового розвитку. Коли ще Микола Михновський зазначив, що “часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться”, а ми ще й досі в полоні химерних уявлень про “садок вишневий”. Як наслідки – сьогоденне ТБ і преса, що культивують образ українця – дурня і жлоба, відсталої людини, майже неандертальця (пригадаймо хоча б “Вірку Смердючку” або “Джентльмен-шоу”).

Оце гарна справа для української інтелігенції – зробити справжній імідж сучасного українства! Не бидла – але нації, не жлоба – але культурной, освіченої людини, не свинаря – але інтеліґента… Якщо ми не будемо поважати себе, ніхто нас не поважатиме. Чи не було в нас письменників, філософів, великих митців, науковців? І не тільки були, але є і будуть. Звичайно, все це неможливо без підтримки державного уряду, але це вже “питання друге”.

Отже зробимо свій вибір: бидло або нація?
Бо третього нам не дано.

Джміль