МАРШРУТ В НІКУДИ

Розпочну з банального запитання: чому у нас за десять років незалежності стан національної економіки і культури не тільки не поліпшився, а навпаки, набагато погіршився, навіть порівняно з радянськими часами? Криза, і криза, і криза без кінця в будь-якій галузі суспільства: виробництво, мистецтво, освіта, суд, військо – все у занепаді, все ледве дихає, все нагадує якщо не небіжчика, то людину у коматозному стані. І багато хто вирішує це питання радикально: бо ми – “незалежні”! Мовляв, поприходили до влади “бандери”, ось і маємо.

Знайома ситуація, чи не так? Мабуть, і не варто було б списи ламати, сперечатися, заперечувати – чого-чого, а слів за десять років сказано багато, якби не один цікавий факт. У Кам’янському (Дніпродзержинську) відкрито туристичний маршрут “По брєжнєвским мєстам” – своєрідне паломництво чи щось на кшталт того. Й оце, на мою думку, чітко висвітлює, хто ж насправді у незалежній Україні “прийшов до влади” і що це за “незалежність”, якщо ми й досі не господарі у власній країні.

А при владі саме ті і залишилися. Ті, хто під “пильним керівництвом” “дорогова и любімава” Леоніда Ілліча винищували “інакомишлення”, кидали до таборів нашу свідому інтелігенцію, паплюжили нашу культуру, руйнували традиції, нехтували мовою, обдурювали, грабували, лицемірили. Ці безбатченки і шахраї, вихованці КПСС під проводом незабутнього безбатченка і ошуканця Л.Брєжнєва, і зараз панують в Україні, як у себе вдома, хоч де іхній справжній дім, гадаю, довго міркувати не треба. Недаремно ж в Кам’янському бовваніє пам’ятник цьому “лідерові”. Влада вміє шанувати своїх учителів…

Я не знаю, чи є вже “прочани” до “брєжнєвських мєст”, але достеменно знаю, що такий “туризм” – складова частина політики щодо винищення тої решти української свідомості, що залишилася на Сході. Чи в нас є подібний маршрут, скажімо, на Хортицю? Ні! У “незалежній” Україні є тільки “Руськоє радіо”, “Руський шансон”, “Вірка Смердючка”, “Мєнти” та безліч російськомовних газет і журналів, які свідомо забруднюють душі і мізки українців своїми дійсно смердючими вигадками.

Це в “незалежній” Україні ретельно збережено всі потворні назви міст, сіл, вулиць, майданів – те ж Кам’янське досі має химерне титло “Дніпродзержинську”, яке є цілковітим безглуздям як з мовної (таке штучне словосполучення проти законів української мови), так і з історичної опінії (бо Дзєржинський якщо і має стосунок до України, то тільки масовими розстрілами і затопленням у морі барж із заручниками). А влада каже: немає грошей на перейменування! На помпезні свята, концерти, салюти, розкішні будинки, “іномарки” – вони є. На влаштування “маршрутів брєжнєвської пам’яті” теж є. Та навіть на зелене світло для московської культурної інвазії гроші знаходяться. Отже, що в нас за влада – національна чи колоніальна – питання усім зрозуміле. І куди ведуть отакі “маршрути”? Звісно, у нікуди, в прірву.

На жаль, не пам’ятаю, хто колись сказав: “Революції замислюють романтики, виконують герої, а плодами користуються покидьки”. Наша національна революція виявилася зайво недбалою – ми занадто спокійно поставилися до “колишніх” партапаратників, бо не бажали звади та розладу у країні. Виявилося – даремно. Розлад таки прийшов – і не тимчасовий, “перехідний”, а загальний, міцний, постійний, коли ті, хто жирував до 1991 року, ще розкішніше жирують нині – на вкрадені у народу гроші, а сам він злидарює ще гірше, ніж раніше. І таке буде, доки до влади прийдуть не “комсомольци”, не “брєжнєвськіє” партократи-бюрократи та директори заводів, а справжні свідомі Українські політики, для котрих інтереси України вище за інтереси власної кишені. Таке буде, доки до влади не прийдуть ті, хто вистраждав незалежність, хто ризикував за неї власним життям, хто за Україну ішов за колючий дріт, або під кулю, або під ніж вбивці. В іншому випадку – що ми маємо наразі – коли все віддано неначе “ринковій економіці”, а насправді – криминальникам і злодіям, що давно вже відреклися від нації.

Ми, Українці, прагнемо реальної, а не формальної, Соборної Української Держави. І поки ми її не маємо, не сидітимемо, склавши руки. Багато кому, звичайно ж, мариться бачити нас пасивними дурнями, “хахлами”. Що ж, якщо кортить, можете вважати. Тільки пам’ятайте: сьогодні ви соромитеся Украіни, але прийде час, коли Україна посоромиться вас.


Павло Косяков