---

СВЯТО КОБЗАРЯ… БЕЗ КОБЗАРЯ

Малюнки з натури 9 березня 2003 року в Січеславі, записки самовидця та невимушені міркування з цього приводу...

День народження Тараса завжди був непересічною подією для всіх свідомих українців. Шевченко став персоніфікованим символом національної ідеї у всіх її вимірах, проявах та іпостасях, уособленям національної гідності та незламної національної свідомості українця, борцем та мучеником за ці незгасимі національні ідеали. Сьогодні не можливо уявити Україну без Тараса, а його без неї – настільки злилися ці два образи в один у свідомості українців.

Історичні постаті такого масштабу та величи, зазвичай, в будь-якій країні гуртують навколо себе всіх людей, незалежно від їхніх політичних уподобань – адже такі постаті належать не окремій політичній групі або певному прошарку, а є надбанням усього народу.

Проте Тарас Шевченко та політика завжди йшли поруч. Кожна сила намагалася перетворити його на свою політичну та культурну ікону, авторитетом якої було вигідно прикривати свої іноді не зовсім шляхетні цілі та вчинки чи просто відверті злочинні дії проти людства і України. Бо ікона, як відомо, є мертвою, непривабливою, залитою лаком та фарбою бездуховною річчю. Якщо духовну силу генія неможливо знищити, стерти пам’ять про нього в серцях мільйонів, тоді можна вбити його інакше – зробити з нього ікону, себто мумію. І маніпулювати цією мумією як заманеться – тільки не так, як треба було б насправді, принагідно її творчості та думкам.

А хто побажає повернути “мумії” життя, подивитися на неї правдиво і згадати її справжні (а не перекручені) вислови, – того треба негайно покарати!

Таке було й за часів совєцької імперії, коли Тараса “закатали” у лак і фарбу, намагаючись зробити з нього ледве не провозвісника “соціялістичного реалізму”, ледве не філософа-марксиста чи революціонера і богоборця. Скажімо одразу, що не краще справи стоять і сьогодні, коли деякі надто ревні діячи (хіба що не ті, які робили вищезгаданий міт про “Тараса-марксиста”?) намагаються зклеїти з Кобзаря нову ікону: святенника, радикал-націоналіста, прибічника консервації української культури і обскуранта. Чи варто зайвий раз говорити, що ні перший, ані другий образ не відповідає справжній постаті Шевченка? Тарас – як і будь-який геніяльний митець – не вкладається в прокрустово ложе ідеологічних схем і штучних кабінетних теорій. Творчість генія поєднує всі відтінки, всі барви, всі теорії і практики, а точніше – вона (як зазначала Ліна Костенко) “не збігається ні з теоріями, ні з практиками”. Тому що це – геній. А геній – це само життя, що ніколи не буває однозначним і навіки визначеним.

Отже, якщо відверто, чергові Шевченкові роковини повинні були стати позаполітичними і позапартійними. Культурницькі заходи і щире шанування великого сина України – ось що було б доречним біля його пам’ятника в Січеславі.

Що ж відбулося там 9 березня 2003 року?

А відбувся там звічайнісінький мітінґ, один з тих, до яких вже звикли мешканці міста: такий же безглуздий, як і безрезультатний.

Ні, спочатку все виглядало дуже ошатно: люди покладали квіти, спілкувалися, лунала українська мова, на обличчях світилися святкові посмішки. Подекуди над громадою майоріли синьо-жовті прапори Незалежної України. Словом, настрій був гарний і веселий. Кого тут тільки не було: і страі, і молоді (до речі, приємно вразила велика кількість молодих людей – на відміну від минулих Шевченкових свят), і сімейні пари. Звичайно, присутні свідомі українці, просвітяни, націонал-демократи, представники Руху, ветерани ОУН-УПА, колишні політв’язні. Майнули в юрбі знайомі обличчя хлопців з забороненої УНА-УНСО, але, можливо, я й помилився.

Але з часом картина почала змінюватися...

Усе більше ставало на майдані перед Тарасом хмурих, злих старих людей із доволі аґресивними рухами, опухлими обличчями і російсько-суржиковою говіркою, що раз у разі перемежувалася брудною московською лайкою. Помітно було, що ці люди Шевченка ні те що ніколи не читали, а, далебі, й не чули... Принаймні, їхня поведінка свідчила, що до знайомства з книгою вони ще – незважаючи на вік – не доросли.

Незабарилися і їхні символи – криваві ганчірки, з яких нібито скапує кров безневинних. Червоного шмаття становилося дедалі більше, більше і більше – аж доки синьо-жовті знамена не було відтиснено у правий кут майданчику. Чого варті були тільки гасла: “Ми за СССР!”, “Далой незалежну Україну!”, “Кучму – геть!”(оригінальна орфографія нами збережена).

Особливо цікаво було спостерігати за так званими “соціял-комуністами” (соціялістами чи комуністами, відміності між якими може розрізнити, бігме, тільки сам чорт, як і зрозуміти відмінності їх політичних плятформ. Наприклад, обивателі розрізняють тільки лідерів, та й то з великими труднощами). Ці “соціял-комуністи” при кожній нагоді намагаються підкреслити свій інтернаціоналізм, та повагу до національної гідності народів. Утім, на практиці деклярація цих “соціал-коммуністичних цінностей” виглядала різким дисонансом з прокльонами на адресу українських патріотів та незалежності України. Шановні добродії комуністи у мить перетворилися на звичайнісіньких російських націонал-шовіністів.

Цікаво, чому ж тоді вся ця “інтернаціональна” шовіністична робота на користь сусідній державі проводиться в Січеславі тільки біля пам’ятника Тарасові? Чому не видно комуністів та їх транспарантів біля пам’ятників та меморіальних дошок представників інших національних культур? Як не придивлялись мешканці міста, але чомусь ніколи не бачили комуністів біля пам’ятника Горькому або Калініну, де вони б вшановували пам’ять цих діячів прокльонами на адресу Совєцького Союза та його послідовної спадкоємиці, єльцинсько-путінської “демократичної” Росії. Мабуть, кажуть деякі добродії, вони потайки збираються в цих місцях уночі – вдень їм, здається, заважають “кляті українські націоналісти”, що окупували територію України на ознаку протесту проти стану російської мови в державі.

Так і пригадуються розбишацькі вірші, які дурні школярі, обчитавшися Тараса, вигадували класі так у 5-му:

Якби ви знали, паничі,
Що люди роблять уночі...

До речі, практика зборів серед ночі у представників комуністичної партії нараховує давню та багату історію, згадати б хоча 1917 рік. Чи не нагадує вона всім відомі бандитські методи криміналітету – то вже вирішувати пересічному громадянинові. Слід зазначити, що місцеві українські патріотичні сили ніколи не намагалися використати урочистості діячів російської культури для проведення своїх акцій протесту. Вони (такі страшні націоналісти!) шанобливо ставляться до культури інших народів, хоч і не волають усюди про “інтернаціоналізм”.

Можливо, комуністам з певних незрозумілих причин подобається саме місце проведення маніфестацій біля Тараса? Так у старому Січеславі є багато інших чудових місць, де можна заявляти про свою принципову позицію та висловлювати протест та незгоду з політикою влади. Хоч би обласна адміністрація або мерія... Там протестна акція уявляеться більш доцільною та логічною, а всі прокльони мають конкретних адресантів.

Але представники лівих сил чомусь намагаються обходити десятою дорогою ці місця, за виключенням деяких незначних випадків. Мабуть, сильно впливає енерґетика владного місця, яке комуністам не терпиться заняти попри всі законні підстави. Бо ж звідти можуть і погнати гумовими кийками, а хто ж з цих “борців за долю народну” бажає пожертвувати власним здоров’ям за химерну ідею повернення “соціялістичного раю” з дешевою ковбасою і горілкою та зовсім безкоштовними годинними чергами за цими “річами першої необхідності”? Ці борці можуть хіба що паплюжити пам’ять героїв та мучеників України, які провели не рік, не два за колючим дротом концтаборів за свої переконання, за майбутнє вільної України. Смердючі собаки завжди полюбляють гавкати на мертвого лева... Ось чому й зібрали комуністи перед батьком Тарасом різнобарвну юрбу старих бевзів та алкоголиків під червоним шматтям. Сталась і нагода – роковини Шевченка, на яких не гріх й привернути до себе увагу замість того, щоб щиро відзначити пам’ять народного генія. Таким чином, комуністичне збіговисько 9 березня мало до роковин Кобзаря саме таке відношення, як теорія Маркса-Енґельса до практики побудови соціялізма в “окремо взятому” СССР.

Що було спільного між юрбою старих маразматичних невігласів та Тарасом, який у своїх віршах та прозаїчних творах намагався привернути народну увагу до проблеми втрати незалежності та до жахливих наслідків цієї втрати?

Як треба зневажати Шевченка та народ, з якого він походив, щоб винести на мітинґ антиукраїнські гасла! Наскільки треба деґрадувати, щоб перед пам’ятником Національному Генію патякати у мікрофони-мегафони про оту ж дешеву совєцьку ковбасу і ще більш дешеву “русськую” горілку! Важко було втриматися та не кинути в обличчя цій комуністичній юрмі: “Вдавіться ви своєю горілякою, ви, лихі манкурти, що забули про свої корені та відверто плюєте на них! Як можливо, що ви, комуністи-соціялісти, мешкаєте в Україні та виступаєте проти її незалежності!? Цікаво, чи можливо собі уявити російського комуніста, який би виступав проти незалежності Росії? Приміром – за її приєднання до Китаю! Адже Китай теж “великий та могучий”! А якщо це не ваші корені, і ви є зайдами на цій землі – навіщо ви приперлися до нашого Тараса і зневажаєте його!?”

І знаважають – не тільки Тараса. Зневажають усе українське. Ось істинний націоналізм, ось істинний фашизм – фашизм позанаціонального, імперсько-міщанського бидла!

А як інакше визначити тих, хто називає людину що спілкуєтся українською, виявляє повагу до української культури та історії, “нацистом” чи “запроданцем”? Бува, що і “бандеровцем” покличуть, не розуміючи в темряві своїй, що це – справжня похвала. Бо під “бандеровцем” тут розуміється людина, готова активно змагатися за визволення України, за її долю і волю, як це робилося шістдесять років тому, патріот, найкращій. У всьому світі такі люди становлять за біблійним висловом “сіль землі”, оскільки їх наявність є запорукою національного та суверенного існування держави, добробуту її громадян. Чому саме в Україні їх зневажають комуністи і всілякий людський мотлох та називають запроданцями? Кому вони запродались? Коли? Кого зрадили?

Нікого не зраджували українці, бо завжди тільки боронили рідну землю від нахабних зайд. Ці зайди вічно намагалися нав’язати нам, українцям, якісь “присяги” – присяги під нагаями, під дулами зброї, під чим завгодно, лише б захопити наш рідний край, нашу землю. І кому, чим був забов’язан “зрадник” Мазепа, що рятував нарід український від царських кайданів, від смертельних робот у фінських болотах, від довічної солдатчини? Кому, чим так заприсягався “зрадник” Петлюра, що рятував, боронив Україну від більшовицьких катів, які нищили мільйони безневинних людей, розстрілювали, вішали, палили, закопували, топили в морі?! А кому і що був винен Степан Бандера, коли очолював свій рух спротиву? Мабуть, не треба було опиратися – треба було, склавши ручки, піти всім народом у концтабори, піти в раби або під кулемети НКВД? Так не такий то був гнобитель, що цінував доброту і шляхетність. Він розмовляв з українцямі мовою куль і нагаїв – він отримав у відповідь кулі. Тому образа не в слові “бандеровець”, образа – в стереотипному сприйнятті українського руху опору, яке ретельно культивується комуністичними бовдуряками і пост-комуністичними чиновниками від ідеології.

Отже, проблема як у відповідному комуністичному ідеологічному стереотипі, що жахливими фарбами малює націоналізм, так і в простій нездатності людей вийти за його межі. А в Січеславі й досі панує комуністична ідеологія з усіма притаманними їй химерними стереотипами. Це навіть не комуністична ідеологія, а якась перекручена більшовицько-бюрократична химера, яку краще всього визначає прикметник “совєцька”. Але часи змінилися: пора б змінити і ці затаскані до дірок людофобсько-маньячні стереотипи та уявлення й розпочинати громадську співпрацю в ім’я того ж пересічного робітника і Української держави.

У комуністів, якщо вони зацікавлені в подальшому існуванні своєї партії як серйозної політичної сили, немає іншого шляху як тільки конструктивно співпрацювати з патріотичними силами в відбудові та зміцненні національного ладу і Української незалежної держави. Проте сьогоденні комуністи мають “на озброєнні” той-таки старий зацвілий ідеологічний арсенал, з яким вони приречені на поразку років за 10-20, коли зникне внаслідок зрозумілих причин значна частина їхнього сучасного електорату.

Мітинґ за Театральним майданом якраз виявив цей комуністичний консерватизм. Особливої пікантності маніфестації надала присутність депутатів Січеславщини від опозиційних сил (виявляється, є й такі в українському політикумі реґіону). Як заявив один з численних помічників місцевого депутатського корпусу, на майдані відбувались одночасно зустріч депутатів з виборцями та збори на пошану Шевченка. Ось такий мітинг – два в одному.

Що й казати – цікава знахідка радників депутатів-“опозиціонерів” одним махом провести два заходи. Мовляв, навіщо постійно збирати людей та обговорювати з ними різноманітні питання та проблеми внутрішнього життя країни, коли все можливо зробити за раз по-більшовицькі, кардинально. Навіщо це декілька разів приїздити спецдесантом із Київа, витрачати драгоцінний в прямому значенні цього слова час, оскільки всі знають за якою грошовою суммою закінчується комуністична принциповість і розпочинаються меркантильні інтереси власної кишені? Навіщо, коли можливо приїхати один раз – дешево і сердито – власні комерційні інтереси від цього не постраждають.

Стосовно першої частини зустрічі з депутатами, які так “скучили” за виборцями, що нарешті закинули свої невідкладні справи та приїхали до Січеслава, то тут все пройшло, як і було проголошено. При цьому відважні депутати-борці з “ненависним режимом” всьому чесному народу об’явили, що захід проводиться нелеґально, всупереч постанові міськвиконкому, який не дав згоди на проведення такої маніфестації. Що це означало, мало хто зрозумів тоді у натовпі. Влада у особі представників мерії або облдержадміністрації, прокуратури на законних підставах могла припинити комуністичну чудасію на майдані та силою поліціянтів розігнати юрбу старих алкоголиків. Пенсіонери навряд чи встояли б під тиском загонів ОМОНу. Але влада повелася напрочуд мудро, виявив необхідну стриманість та толерантність, оскільки не дала себе втягнути до такої дешевої провокації. В будь-якому випадку депутати-опозиціонери, які мають персональний імунітет, не постраждали б! Така безвідповідальність та безпринциповість в використанні людей в якості звичайнісінького гарматного м’яса та живого щита примушує задуматись, хто ці опозиціонери і чого вони прагнуть.

Друга частина цієї зустрічі була вельми жанрово оригінальна – її просто не було! Ось так! Тільки в контексті революційної боротьби з реакційним устроєм було промовлено декілька слів (плутано українських з російськими) про Шевченка та нагоду зборів. Цікаво, коли це Шевченко став комуністичним революціонером, як його назвали в промові депутати, та який номер його партійного квитка? І тут у комуністів на мітинґу були проблеми – пошану до українців та їх держави, було марно шукати –їх мов корова язиком злизала.

Кобзар, який під час свого нелегкого життя зазнав всіх прикрощів долі – панської нагайної “ласки”, заслання до “салдатів”, персонально добре уявляв, що таке є свобода. Тому і натхненно продовжував усе своє свідоме життя боротися за них, тому і звертався з призивом до боротьби за свою власну державу і оспівув козацькі часи. Він бажав покращити долю своїх “братів-гречкосіїв”, а не свій матеріяльний стан, як це роблять сучасні депутати-комуністи. Але на мітингу “прогресивних” сил про це чомусь ніхто не згадав, неначе Шевченко й не був українцем-патріотом, а тільки весь час те й робив, що виконував дурноваті партійні директиви про “боротьбу з буржуазним націоналізмом та націоналістами”.

Точнісінько – головним лейтмотивом маніфестації були звинувачення влади в націоналізмі. На майдані тільки й лунали промови про капосних націоналістів, що зруйнували “незламний” СССР – “оплот” світової демокартії та всього передового людства у світі. Промови комуністичних лідерів Січеславщини, що проголошувались з трибуни, нагадували збірки напівзапиленних історією, напівзабутих гасел періоду полювання на ворогів народу. Здавалося, що на майдані відбувається своєрідне комуністичне “де-жавю” – повернення у то напівзабуте “щасливе” соціялістичне дитинство, де всім “було добре”. Цікаво, що абсолютна більшість присутніх – місцевих пенсіонерів згадувала не партію та її вічних і “завжди живих” лідерів, “Маніфест комуністичної партіі”, або політику миру за часів брежнєвської розрядки чи горбачовську антиалкогольну кампанію, а той ілюзорний соціяльний рай, що був їм наданий в радянській імперії, де всього, як у казці, було вдосталь. Усі згадували з відповідними ностальґічними виразами обличчія все оту ж дешеву ковбасу та горілку – але чомусь зовсім не згадували довжезні черги, вічні пошуки найелементарніших побутових речей, які набували чарівної сили завдяки чудернацькому слову “дефіцит”, талони на мило, бійки за пляшку молока та таке інше.

Мітинґ комуністів перед пам’ятником Тарасу перетворився таким чином на просте збіговисько старих маразматиків.

До речі, відразу в око впадав різкий контраст між вбранням тих, хто виступав на трибуні, і тих, хто їх слухав. Замиршавілим, латаним-перелатаним пальтам та курткам, кожухам та шубам, що були придбані в позаминулому столітті, на трибуні протистояли сучасно-модернові, придбані в бутиках та магазинах сучасного одягу для багатіїв модні пальта, плащі та куртки. Складно було відразу відрізнити депутата-комуніста від депутата-тимошенківця, або соціяліста. І це так звані передові сили лівої оппозиції, що декларують рівність між всіма громадянами та звинувачують у всіх смертних гріхах представників влади, що була обрана леґітимно! Знов таки, неможливо уявити, наприклад, шанованого комуністами лідера німецької комуністичної партіі Ернста Тельмана на виступі перед робітниками десь у Гамбурзі, одягненого, як нувориш-буржуа. Гадаю, що він був чеснішим і послідовнішим у своїх вчинках, ніж комуністичні лідери Січеславщини. Тельман, принаймі, не нагадував робітникам “класового ворога” та не звертався до них французькою або ретороманською мовою.

Контрастували й обличчя – старим, змарнілим непомірною працею та хворобами (плюс дешева совєцька оковита) протистояли вгодовані та рум’яні пики народних обранців лівих сил, які так відстоювали интереси народу, що це відразу на них відбилося.

Мітинґ лівих сил поблизу Тараса перетворився на масове камлання, де присутні мало що розуміли з того, що казали оратори, які в свою чергу самі не розуміли своїх виступів. Взагалі ці збори проходили під гаслом “Протест заради протесту”. І в цьому відношені вони вдалися на всі сто. Кожна з сторін отримала те, заради чого прийшла: пенсіонери пустили сльозу з приводу відсутності черг і дефіциту, депутати-комуністи поставили паличку напроти проведення опозиційного заходу та нагадали електорату про своє вже напівмітичне існування.

Ну, а як же реаґували з цього всього наші “націонал-демократи”? Чи виступили разом, дали відсіч, запобігли паплюженню Тарасової пам’яті? А ось нічого подібного! Вони похапцем заходилися... змінювати національні прапори. На “прапори” всеукраїнського об’єднання “УРП-Собор”, що нагадує водночас японський прапор (велике коло посередині) і емблему компанії “УкрАвіа” (ластівка у центрі). Нібито “УРП-Собор” вище за Українську Державу, за Україну.

...Ех, “діти мої, діти”... Коли вже збагнемо, що боротися треба разом, а не ділитися на партії, підпартії, проводи, конґреси, “об’єднання”, “рухи”, асамблеї, тощо? Коли з’єднаються патріоти України?

...Плинув час, і вже Театральний майдан зпустів, було згорнуто гасла, натовп розійшовся, затихли вигуки та промови. Залишився один Тарас – вічний символ нескореного духу українського, національної ідеї, який ще раз довів свою велику ролю в українській історії та вічність українських ідеалів – Волі та Незалежності попри всі прикрощі долі та людської зневаги.

Денис Палій
м. Січеслав