СТРАШНА ПОМСТА,
або як у Дніпропетровську “рускую общіну” образили
Страшне трапилося в Дніпропетровську! Зневажили представників великого
руского народа! Образа майже смертельна і вимагає негайної помсти! “Руская
общіна” (чи то російська громада, чи громада росіян – перекласти адекватно
нелегко) завзято береться боронити права “рускоязичнова насєлєнія”.
Звинувачення стандартне – “розпалювання міжнаціональних чвар”. Спосіб
перевірений – звернення до прокуратури.
То що ж таке сталося в місті чорних і кольорових металургів, космічних
ракет, форпості русифікації, резервації-заповіднику совєцьких традицій
і совєцького ж маразму, колисці комуністичної номенклятури, яка благополучно
керує сьогодні нібито незалежною Україною? Невже робітників Південного
машбудзаводу в примусовому порядку зобов’язали вести всю технічну документацію
і (о жах!) розмовляти виключно українською мовою? Невже заводу імені
Карла Лібкнехта надали ім’я В’ячеслава Чорновола? Вулицю Артьома перейменували
на вулицю Махна? Заборонили концерт Борі Моїсєєва? Розігнали гумовими
кийками “фестиваль рускова шансона”? Зібрали до купи всі російськомовні
газети і спалили їх на центральному майдані? Або було скоєно реальний
злочин – убито представника російської культури, як торік було вбито
І. Білозора, представника культури української?
Ні! Все набагато страшніше. В місті з’явилися листівки наступного змісту.
Колоритне обличчя негра з сергою-тризубом. Текст: “Я – не москаль. Я
слухаю і читаю українське”. І запрошення завітати до ятки-книгарні “Українська
книга і музика”, що розташована на ґанку Театру імені Тараса Шевченка.
Для тих, хто не знає: ятку цю засновано півтора року тому молодим патріотом,
палким прихильником української культури Віталієм Кучеренком. Зауважте
– засновано без будь-якої допомоги з боку як державної влади, так і
місцевих “спонсорів”, приватних підприємців-скоробогатьків. Ну, щодо
перших, усе давно ясно: для них українська культура саме одно, що й
китайська – чужа, незрозуміла і навіть ворожа. А щодо других, то під
час шалених перегонів за прибутком де ж замислитися про культуру, тим
паче дати на неї якийсь шеляг – краще його пропити чи програти десь
у казино.
Але Віталій, бігме, не дуже цим переймався. Самостійно заробив певні
гроші, самостійно законтактував із провідними українськими видавництвами,
самотужки їздив до Києва, Львова, Харкова, Одеси, без зайвого галасу
відвідував щорічні книжкові виставки, привозив до нашого міста літературу,
яку тут (завдяки все отому ж місцевому совєцькому маразму) і в очі до
того не бачили, привозив українську музику, яку в Дніпропетровську було
й почути ніде, не те що придбати. Самостійно Віталій зробив і вивіски
для своєї ятки, прикрасивши їх українськими візерунками. І – ще раз
нагадую – без зайвого лементу, без жалоби на те, що ніхто, мовляв, йому
не допомагає, не надає коштів, на що так любить скаржитись наша т.з.
“свідома інтеліґенція”, намагаючись таким чином виправдати свою цілковиту
недієздатність, страхополохство та ідейне банкрутство.
Отже потрохи справа пішла. Не балачки і жалобний плач, якими бавляться
відомо хто ось вже тринадцятий рік, а реальна справа. І справа ця почала
приносити свої плоди. Нарешті в Дніпропетровську з’явилося місце, де
можна придбати наші культурні надбання. І надбання сучасні, модерні,
хоч є в активі Віталія і українська класика, але де як не у нього пересічний
городянин або заїжджий селянин купив був книжки по справжній, а не вигаданій
історії нашої Батьківщини? Де, як не тут можна купити розкішні українські
дитячі видання: казки, абетки, веселі пригоди? Де ще можна натрапити
на касети або диски з народною українською музикою, кобзарськими думами,
автентичними традиційними записами? А де купити сучасну українську музику
– ні, не збоченця Смердючку, а справжню українську молодіжну мельодику?
В ятці Віталія Кучеренка знаходилося місце і для творів Дмитра Донцова,
і для віршів Євгена Маланюка, Олени Теліги, Ліни Костенко, і для “Літопису
Української Повстанської Армії”, і для українського перекладу “Ґаррі
Поттера”, і для творів зірки сучасної літератури Василя Кожелянка, і
ще багато для чого. Продавав Віталій і сучасні українські фільми – зокрема
“Нескорений” і “Атентат”. Тож нема нічого дивного, що ятка “Українська
книга і музика” почала поволі притягати до себе патріотів-українців,
тих, кому далеко не байдужий стан, в якому наразі опинилася Україна
завдяки прихованій окупації пост-комуністичними перевертнями, котрі
по-блюзнірському привласнили наші символи і наші гасла, прикриваючись
якими чинять вони подальший грабунок українського народу. Через штучно
створений інформаційний вакуум дніпропетровці – і насамперед молодь
– нічого не знали про реальну Україну і про свою націю, її історію,
її традиції, її Героїв. До того ж, не лише українці завітали до “Української
книжки і музики”. Купували тут книги, касети з музикою і фільмами й
євреї, й вірмени, й росіяни (ті росіяни, для котрих Україна дійсно є
рідною, з її мовою і життям – росіяни, а не “представники руской общіни”).
Діяльність Віталія Кучеренка пробила перший пролом в глухому мурі маразматичного
східноукраїнського лепрозорію, який дехто вельми наполегливо намагається
видати за всю Україну, через те довести, ніби й нема ніякої України,
що й культури її нема, а то що є – низьке, примітивне, третього ґатунку,
“неконкурентноздатне” – насамперед у порівнянні з “культурою старшого
брата”(що це за культура і що це за брати, будь-хто може переконатися,
подивившись фільми штибу “Бріґада”)…
А як же таке довести, коли одна тільки музична касета “Наші партизани”
(народні повстанські пісні у виконанні популярних рок-гуртів “Плач Єремії”
та “Скрябін”) нанівець руйнує ледве не всі стереотипи, виплекані московсько-совєцькою
пропагандистикою і одна привертає до України молоді більше, ніж сто
п’ятдесят “культурницько-просвітницьких” газет разом узятих!? А як же
таке довести, коли ця касета є найбільш розкупованою молодими людьми
– школярами, студентами, бурсаками та й просто хлопцями та дівчатами?!
А дуже просто – підняти рейвах про “розпалення міжнаціональних чвар”.
Чекали лише на привід. І ось нарешті – він з’явився! Необачний книгар
“забувся”. Не взяв до уваги, що мешкає в “незалежній” Україні, і не
просто – а в Дніпропетровську, звідки й сам Президент вийшов. Не прорахував,
що душа в місцевих представників “рускої общіни” дуже крихка і тендітна.
Що слово “москаль” спрацьовує… ну, як ганчірка тореадора на вгодованого
бика. Це ж треба – так образити! Сказати таке! Та ще в “незалежній”
Україні. Що ці хохли собі дозволяють! Може, вони ще й кордон з “братнім
народом” закриють? “Нє пазволім!!!” В прокуратуру!
Що ж, ображені “гаспада” з “рускої общіни” за законом мають право звернутися
в прокуратуру зі скаргою на дніпропетровського книгаря. Але тоді, за
логікою подій, вони мусили б подати скаргу на… Тараса Шевченка за провокативні
рядки “Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…”, а також за образливу
для “рускої общіни” поему “Москалева криниця”. Зобов’язана була б прокуратура
звернути увагу й на Івана Котляревського з його кумедією “Москаль-чарівник”.
А також ніяк не повинна була б прокуратура пройти повз творів Івана
Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Євгена Гребінки, та й загалом
майже всієї класичної української літератури, де слово “москаль” зустрічається
ледве не всюди, де заходить мова про представників російського етносу
чи то пак “руской общіни”. Далебі, за винятком вищеозначеної фрази,
що не радить чорнобровим кохатися, треба дуже напружити мізки, щоб виявити
хоч би крихту негативного сенсу вживання цього слова на сторінках творів
українських авторів. Але, здається, представники “руской общіни” такою
клопітною справою як напруження мізків переймаються не дуже. Що тому
є причиною, не знаю і залишаю на присуд читачеві.
Нарешті, логічно було б представникам “руской общіни” подати до суду
на власників прізвищ Москаленко, Москальчук, Москальський і Москальов,
як на “розпалювачів міжнаціональних чвар”, аякже!
Утім, помста є помста, і до логіки відношення має замале. Тому не буду
наразі вчиняти мандрівки на царини філологічні або історичні, доводячи,
що слово “москаль” в українській мові не несе на собі негативного і
тим більше образливого сенсу, саме як і слово “жид” або “лях”. Не буду
також говорити, що “москаль” – нормальна автентична назва мешканця Московії,
що аж до XVIII сторіччя ніяких “росіян”, “руських”, тим паче “великороссов”
не було в природі, а були саме ті ж москалі (українське похідне від
слова “московіт”). Не буду казати загальновідомі кожному свідомому українцеві
речі про вкрадену в нас назву “Русь” (грецькою транскрипцією “Росія”).
Образа є справа особиста і докази тут марні. Марно ж бо казати, що росіяни,
маючи в Українській нібито державі такі права, можливості і культурні
пільги, як жодна національна меншина в світі, почувають себе тут, як
удома, і розпоряджаються – що є погано, а що добре, всупереч навіть
елементарним, простим фактам. Можна казати сто разів, що слово “москаль”
не має в українській образливого сенсу: тобі сто раз скажуть, “ето нє
важно, ми обідєлісь”. Звісно, нє важно, бо для того, щоб розумітися
на сенсі українських слів, треба знати українську мову. А знанням її
представники “руской общіни” традиційно себе не обтяжують.
А, може, справа зовсім і не в “москалі”? Що це б спонукало представників
“руской общіни” прийняти це слово на свій рахунок, коли на листівці
зображено… негра, аж ніяк “руского”? Тризуб, здається, теж символіка
не москвинська. Та й текст ніякого відношення до “руской общіни” не
має, бо ясно, що негр – не москаль, і той, хто прагне української культури
– теж не москаль, а українець.
Ну, хоч як би там було, а яке треба мати вразливе, чутливе і тендітне
почуття власної гідності, щоб образитися на слово “москаль” аж до звернення
до прокуратури! Принаймні набагато більше, ніж в українців. Бо ж ми,
українці, спокійно сприймаємо засилля московської преси, друкованої
продукції, радіо, телебачення, де нас, українців відверто виставляють
ідіотами, йолопами і неповноцінними. Образи українців у московському
медіа-просторі – це Смердючка, “Джентльмен-шоу”, “Кроліки”, всілякі
хазанови-жванецькі-задорнови з дефективними жартами другої свіжини,
всілякі “гусаки” та інша пошесть. Чому ніхто не скаржиться до прокуратури,
коли деґенерат Смердючка знущається з української мови, української
музики і з української жінки? Чому ніхто не скаржиться, коли по телевізії
на всю країну, в прайм-тайм крутять (та ще й не по разу!) відверто антиукраїнський
провокативний і брехливий бойовик “Брат-2” про пригоди твариноподібного
московського бандюгана, а фільм “Нескорений” про справжніх українських
героїв, котрі зі зброєю в руках свого часу стали на шляху отаких бандюганів
у формі “савєцькой армії”, показують у глухий час опівночі на каналі,
що його не дивляться навіть маньяки-телемани? Чому ніхто не скаржиться,
коли радіопростір окуповано “блатнимі пєснямі”, навкруги продаються
книжки на кшталт “Вор”, надруковані все в тій же Москві? Тонни подібних
книжок лежать на книжковому базарі на Театральному майдані в Дніпропетровську.
Торгівля ними забезпечена податковими знижками і митними пільгами, в
той час як саме український книгодрук зачавлено в лабетах терористичних
податків! Що ж ніхто не скаржиться до прокуратури? Чи то не образа –
образа, набагато гірша за того нещасного “москаля”, що його розклеїв
по місту Віталій Кучеренко?!
Так – це не образа. Це – ганьба. Ганьба для нас усіх, що спокійно дивимось
на таке приниження нашої гідності, що дозволяємо так поводитися з нами,
українцями.
Справа з яткою “Українська книга і музика” ще не вирішена остаточно.
Директор Театру імені Шевченка – людина добра, але по-інтеліґентському
слабкодуха – наляканий перспективою спілкування з “органами”, відмовив
Віталію від місця. Зрозуміло, що в двомільйонному місті знайдеться,
де влаштувати цю ятку та відновити її роботу. Справа розповсюдження
української культури і відкриття людям очей на справжню Україну продовжуватиметься.
Але цей прикрий випадок зайвий раз показав: не дивлячись на майже стовідсоткове
панування російської і малоросійської псевдо-культури, плекання московсько-совєцьких
міфів, нам, українцям, у нашій же державі не дозволятимуть навіть маленького
прояву справжнього українства. Навіть маленька практична українська
справа викликає дикий переляк і заходи по її знищенню. Навіть трошки
України в нібито “незалежній Україні” викликає бажання “страшної помсти”.
Звідки можна дійти принаймні двох висновків. Перший – нема нічого злішого
для ворогів нашої нації, як реальна практична національна справа замість
усім відомих балачок. Другий – робимо саме таку справу і допомагаймо
один одному в цьому напрямку.
А до решти висновків читач, я певний, доміркує сам.
Максим Кравець,
м. Січеслав
Максим Кравець,
м. Січеслав