---

ДЕЯКІ ВАДИ УКРАЇНСЬКОГО ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ,

або полемічні зауваження про український націонал-культурницький рух,
які звичайно чомусь не робляться

Український культурницький рух сьогодні є практично єдиною галуззю реальної роботи національних патріотичних сил країни. Дійсно, якщо у попередні доби української історії була актуальною політична боротьба, спрямована на здобуття державної незалежності, то тепер, коли вже 12 років ми живемо в формально самостійній державі, пріоритети національних сил, вектор їхніх зусиль наявно змістилися у бік культурницької сфери.

Ні, зрозуміло ж, що національні сили беруть найактивнішу участь в політичних змаганнях, які відбуваються у верхніх колах керівництва України, у Верховній Раді, на рівні місцевих владних осередків тощо. Проте всі ці “змагання”, далебі, мають дуже віддалене значення для реальної української справи; вони більше нагадують товкотнечу навколо годівниці, причому, здається, байдуже, чиїй – чи то національної, чи московської, чи європейської або ж американської. Політики, що змагаються за владу, можуть, звичайно, виряджатись у тоги патріотів України, щирих вболювальників за її долю, прихильників її історичної та культурної спадщини – можуть навіть напоказ для телевізії натягнути вишиванку та й заспівати “Ой не шуми луже” (правда, не далі одного куплету) або ж заплести коси навколо голови – справа від того суттєво не змінюється. За всіма ціма машкерами наочно проступає нестримне бажання влади та грошей, грошей та влади. А влада, вона позанаціональна, і прикладів тому сила-силенна: пригадаймо хоч би як німкеня Катерина, а потім грузин Сталін керували Російською імперією або єврей Дізраелі – імперією Британською.

Тож культурницька сфера на сьогодні залишається єдиним простором – і можна впевнено казати – єдиним можливим способом прикладання зусиль національно-патріотичних українських сил. Така вже специфіка України, так історично склалося, що політичну та економічну галузі тут здебільшого зденаціоналізовано, справжніх патріотів відсунуто у сфери мови, мистецтва, ідеології, етичних і філософських ментальних побудов, освіти.

Саме на цій площині розгортається жорстке суперництво прихильників української справи і ідеї, що палко відстоють право України на незалежне існування у колі європейських країн як повноправної держави з окремою культурою, і тих, хто заперечує це право – численних московських шовіністів, місцевих коляборантів, посткомуністичних ідеологічних збоченців та інших, кому “нєсть числа”.

Ця ситуація в дечому схожа на умови, в яких існував український “самостійницький” рух на межі ХІХ і ХХ століть, у добу “українофільства”, ще до того, як українці усвідомили можливість політичної боротьби і можливість утворення власної держави. Така аналоґія, згоден, що грішить певними натяжками, головна з яких – сучасне реальне існування незалежної Української держави (щоправда, ця незалежність багато в чому збігається з “незалежностю”... хоч би Красноярського краю – годі що Красноярський край не має власного прапора!) Але мети, що наразі стоять перед свідомим українством, подібні до тих, що стояли перед зачинателями національного руху більше століття тому. Насамперед – пробудження нації з летарґійного стану, пробудження свідомості українців, що розуміє з’явлення майже відсутньої сьогодні національної гідності людини, швидке розвинення української культури, введення її в коло великих світових культур. Адже не є секретом, що сучасна українська культура знаходиться на марґінесі світового культурного простору і згадується здебільшого відносно етнографічних досліджень в якості такої собі східно-європейської “цікавінки”, в одному ряді з культурами народів хуту чи тутсі...
Авжеж, згадка про українську культуру викликає у світі переважно певні реакції, які є для нас, українців, вельми неприємними. Одну з таких реакцій з гумором проілюстрував відомий громадський діяч і публіцист Микола Рябчук у своїй есеї “Дві України”:

“У США 1990 року на запитання «Where are you from?» я відповідав твердо і простодушно: «From Ukraine».
На моїх співрозмовників це не справляло жодного враження. «Sorry?» — перепитували одні, чемніші. «What? — напружували всю свою телевізійну ерудицію інші. — Bahrein?»
— Ні, — поправляв я їх терпляче. — Юкрейн.
— What's that?
— Одна з республік СССР.
— Oh, Russia! — радісно кивали американці, мовби їм пощастило щойно виграти перший мільйон на їхньому неозорому полі чудес.
— Ні, — я намагався бути якомога терплячішим. — Росія — то теж одна із республік СССР.
Це відкриття, схоже, впроваджувало їх у психологічний ступор. Як то Росія є однією з республік Росії? Хтось тут мусив бути ідіотом. Ну, ясна річ, хто.
А проте при кінці своїх мандрів я таки натрапив на чолов’ягу, котрого моє пояснення, схоже, ніскілечки не збентежило.
— Which Ukraine? — зареагував він цілком по-діловому. — Russian one or Polish one?
Настала моя черга збентежитись — і я лиш насилу спромігся пробурмотіти:
—Soviet one. So far.”

Проте це – далеко не гірша реакція на наше існування. Набагато поганішим є відверте глузування з боку наших одвічних “старших братів”, росіян і поляків, що просто не можуть у своїй свідомості з’єднати поняття “Українці” і “культура”. Для них ми – нація селян, землекопів, чорноробів з відповідними етичними і естетичними вподобаннями. Скажімо, росіянин змалку звик пишатися “великою руською літературою” ХІХ сторіччя, цим вишуканим непересічним створенням світового мистецтва. Зрозуміло ж, що він не взмозі адекватно сприйняти літературу українську того ж періоду, яка за деякими винятками є переспівом російських творів та ще не на кращому рівні. Тим більше, тематика цієї літератури є далекою від сучасної освіченої людини, яка майже не пов’язана з селом. Та й селянства як такого (принаймні, такого, як у вищезгаданих творах) вже давно немає.

Але над українською літературою продовжує висіти стереотипний ярлик “сільскої”. Та хіба тільки над літературою? Весь конґломерат української національної культури зтиснуто зашморгом архаїчних, застарілих, давно відживших стереотипів “хуторів”, “вишневих садків”, “вишиванок”. Я нічого не маю проти цих національних символів, я добре розумію їхнє велике значення для українця, і той вишневий садок, який після Тараса є символом Батьківщини. Однак, варто зрозуміти, що не ці аграрні образи визначають обличчя сучасної розвиненої держави. Вони присутні і роблять свою велику справу, але визначають імідж країни не вони. А якщо імідж країни визначається виключно ними – то це є цілком марґінальним, аутсайдерним образом, що завдає таку велику шкоду українській справі, яку неможливо й уявити, бо сучасна цивілізація є виключно цивілізацією міста з притаманними місту уявленнями, поглядами, як наразі модно казати “ментальностю”, зі специфічною міською мітологією. Цей образ “сільскої України” (невимушеним втіленням якого є мерзенна постать “Вірки Смердючки”) відкидає її добре якщо на узбіччя світового розвитку, а не взагалі поза його межі! І після цього, сидячи на цьому узбіччі, ми можемо скільки завгодно рвати на себе вишиванки і дерти вуса, доводячи, що ми “гідна поваги” нація, що ми взагалі нація, і що ми маємо право на свою державу – ніхто нас не послухає і ніхто нам не повірить, бо не має права на державу і на найменування “нація” нарід, що тільки й дбає про “помидори на городі” та “два дубки”.

Історична біда України полягає між іншим і в тому, що Україна ніколи не мала власної еліти (певне, я не беру до уваги совєцько-бюрократичну “еліту” радянщини, з якої з’явилися сьогодненні президенти, мери, голови банків та інші голови): ані соціяльної, ані інтелектуальної, ані мистецької. Завжди потенціяльні представники цього прошарку українства “проковтувались” міцнішими на той час або агресивнішими культурами: у давнину Польщею, Річчю Посполітою, потім Московщиною. Потенційні українські митці уславили чужі краї своїми талантами: скажімо, етнічними українцями були непересічні діячи культури Феофан Прокопович, І. Гізель, Д. Бортнянський, Л. Боровиковський, І. Магніцький, Д. Чайковський, М. Гоголь, А. Чехов, В. Короленко та інші, що сприймаються наразі виключно як російські діячи. Тільки сьогодні, у добу незалежності, ми маємо унікальний історичний шанс створити справжню національну еліту, яка не була б польською чи московською, яка б гідно презентувала Україну в колі розвинених націй.

Отут би й прислужитися націонал-патріотам, замінити той хибний, відверто дурний стереотипний образ на новий, модерний, образ новітньої європейської нації з глибокими культурними коренями, що поринають у глибину сторіч, проте відкритої і для прогресивних впливів світового оточення. Тим паче, що є новітні українські і література, і музика, і живопис. Беріть їх, робіть з них постать України, що предстала б усім світом і не викликала б насмішки.

Що ж роблять наші націонал-культурники, наша шановна інтеліґенція, зокрема вчителі та письменники, журналісти, просвітяни та інші діячи на поприщі багатостраждальної української культури? Ретельно, потихеньку будують цей новітній образ, залучаючи до цієї справи свій пронизливий розум, сили, натхнення, досвід?

Нічого подібного!

Таке враження, що стереотипи “сала і шароварів” для них – єдиний порятунок у бурхливому морі сучасного життя. Чи тут ми маємо справу з якимось дивним комплексом, що примушує “культурників” чиплятися за це “селянство” як за рятувальне коло?
Так і кортить спитати: чого ви вперлися в оце “село”? Чи не розумієте своїма “великорозвинутими” мізками, що тим самим ви дискридитуєте само слово “Україна”, яку з вашої же подачи люди сприймають як слабку, архаїчну і тупу? Чи не бачите, що це ви ж самі віддаєте українські міста іншим культурам – насамперед російській?! З якого то дива городянин почав би цікавитись виключно “сільскою” – далекою від нього, його проблем і інтересів – культурою? Ні – він звернеться до більше придатної до його життя міської культури, яка в умовах сучасної України обов’язково виявиться російською, буде розмовляти російською, буде читати російську пресу і дивитись російські TV-канали, а вам залишиться, як і досі, ламентувати про “жалюгідний стан української мови”, приймати звернення, “балакати та плакати”...
Киньте ви ті “шаровари” – 99,9% сучасних українців їх в очі не бачили! Займіться просуванням української мови в живе, не книжкове, спілкування, в ділову, бізнесову, сферу, пристосуйте українську розмову до шаленого темпу сучасного життя: нехай українізуються комп’ютерні програми і відеоігри, зробіть, щоб українська мова була престижною мовою міської еліти, а не мовою аутсайдерів і невдах – прибіральниць та перекупок!..

...Натомість маємо черговий “плач на ріках Вавілонських” про “занепад” рідної мови...

Увізьміть будь-яке провінційне українське видання (втім, можна навіть і столичне!), що побачите? Якщо не “сторінки ґеноциду” то “адреси українофобії”, “щаблі лінґвоциду”, “звернення до голови...” (необхідне вписати) про “захист прав української мови” та таке інше. Абсурдність подібних “звернень”, видно, не припадає на думку авторів – як “голова” може захистити мову? Чи мова залежить від того чи іншого указу, наказу або розпорядження? Чи можна наказати розмовляти сьогодні однією, а завтра другою мовою?

І по всім сторінкам – скарги, скарги і скарги на те, як же нам погано. Погано було (бо вся історія подається як постійний та невпинний ґеноцид українців), погано є (бо ніхто нас “не захищає”) і, здається, такі ж погано буде, бо тут уже маємо справу з клінічним випадком застарілого мазохізму.

Скорше за все, саме цей мазохістський комплекс одвічної жертви надихає національно орієнтованих митців створювати дикі фантазії здебільшого на історичні теми, вигадувати нісенітниці про виникнення української нації ще у VI тисячолітті до Різдва Христова, про те, що давні цивілізації Шумера чи там Хараппи є нащадками української (!?) цивілізації, яку створено “атлантами” (???), що українська мова є прамовою для всього світу та таке інше.

Наразі цю химерну історію з Шумером вельми пропаґує колишній дніпропетровський, а тепер уже київський письменник Валентин Чемерис – автор відверто посередніх історичних романів, таких як “Фортеця на Борисфені”, в якому – нібито й не було століть літературного процесу – подібно до ковбойських фільмів, “погані хлопці” виключно, стовідсотково погані, зате “добрі хлопці” всі поспіль добрі, до того ж добрі, аж блювати кортить. Цікаво, що цей “роман” на тему козацьких повстань написано так примітивно і таким лубковим стилем, нібито ніколи не творили в Україні ані Пантелеймон Куліш, ані Богдан Лепкий, а був один такий собі Чемерис.

Саме у цім “романі” дівчина-селянка відмовляє німцю-офіцеру на тієї підставі, що вона є українкою і їй краще загинути, ніж зрадити Україну, що вона потім і робить, зухвало і без жодних вагань. Мало того, що дія відбувається у середині XVII сторіччя, коли самого поняття нації ще не було, ані те що “національної держави”, тим паче селянка ніяк не могла б загинути навмисно “за Україну”, бо й Україна тоді звалася інакше – Русью, – до того ще великий подив викликає відмова жінки переспати з чужинцем через патріотичні переконання (нагадаємо, йдеться про селянку XVII століття). Досвід свідчить, що жінка, бігме, може відказати чоловікові, але щоб через любов до Батьківщини – то надвичайно навіть для XVII віку.

Втім, ясно, звідки це все походить: від совєцького роману, від літератури “соціялістичного реалізму”. Саме там героїні гинули “за Родіну” і відмовлялися від зв’язків із загарбниками через виключно ідейні мотиви... В. Чемерис добре засвоїв уроки цієї школи, бо зрозуміло ж, що не можна бути роки й роки “радянським письменником”, а потім різко зробитися палким патріотом незалежної України. Таке під силу хіба що Дмитрові Павличку, який свого часу писав про “злочини бандерівців” (і як писав, з яким щирим захопленням!), а минулого року друканув у журналі “Вітчизна” поему “Космач”, де... прославляє подвиг вояків УПА, які під Космачем 1945 року розбили совєцьку дивізію НКВД. Причім автор зазначає, що писав цю поему ще за радянщини “у шухляду”. Здається, простим підлабузництвом таке не пояснити: здається, тут ми маємо справу з випадком глибокої важкої шизофренії...

Зрозуміло, що такі психічні зворушення здатні призвести й до пошуків “українського Шумеру”, “атлантів” або ж “Гиперборейської імперії українців”...

До речі, наші “націонал-культурники” й не уявляють інших методів культурної чи просвітницької робити, окрім усе тих же соввєцьких. Бо всі вони – з однієї колиски, з “радянських письменників”, журналістів, чиновників від совєцького мистецтва. І погляди у них саме такі, совєцькі, тому і чин нагадує комсомол, тільки під синьо-жовтим прапором. Це насамперед невміння прислухатися до іншої думки, до іншого погляду, нетерплячисть до критики, боязнь суперечок, дискусій, захоплення пустими гаслами та закликами. І – цікаво – при всіх цих виключно совєцьких рисах вони шалено проклинають усе совєцьке. При цьому почасту використовуються чергові вигадки і відверто дурні міркування. Дуже модно ремствувати про “повернення з небуття” історичних постатей, що “замовчувалися за тоталітарним режимом”. Ось, наприклад, коли я пишу ці рядки, поруч зі мною число журналу “Дзвін”, в якому цілком поважна людина стверджує, що нібито “тільки сьогодні, в умовах незалежної України, стало можливим підняти з небуття ім’я видатного державного та громадського діяча, мецената П. Могили”, і – книга “Пётр Могила”, видана... у Москві 1977 року (!)

А чого варта фраза, яку мені довелося почути на моє невинне ствердження, що Новий рік є улюбленим святом українців: “Цей Новий рік нам нав’язано більшовиками!” Я вже не став доводити, що якраз більшовики забороняли і Новий рік, і новорічну ялинку – аж до 1935 року, коли нарешті “дозволили”. І це сказала розважна людина, яка вважає себе непересічним борцем на просвітянському фронті. Саме ця ж людина стверджувала, що Україна не може бути чарівною, розкішною і щасливою країною через “три голодомори і Чорнобиль”. Виникає питання: а навіщо ж тоді всі наші зусилля по відродженню України, якщо вона все одне бути щасливою “не може” за визначенням? Чи не варто тоді зайнятися якоюсь іншою справою? І чи любимо ми Україну тільки за те, що в ній були голодомори?

Такий всеохоплюючий мазохізм “націонал-культурників” зашкоджає українській справі, здається, більше за всі антиукраїнські заходи мера Лужкова чи там галасування хворого на голову “сина юриста”. Через усі ці дурощі, що сиплються з уст “свідомої інтеліґенції” як з рогу Амальтеї українців сприймають – даруйте зле слово – як справжніх бовдуряк, хоч бовдуряками в цім випадку є якраз наші вельмишановні “теоретики” української ідеї.

Окремий “пунктик” цих “патріотів” – православ’я і церковні справи. Чомусь одностайно вирішено нібито українці є віковічним православним народом, дуже віруючим, майже святенницьким. І ось починається демонстрування власної віри, причому навіть тими людьми, що вчора хіба що не читали лекції по “науковому атеїзму”. “Атеїзм”, до речі, слово тепер цілком “ругатєльноє”, зовсім як тогочасу слово “віруючий”. Ледве не кожний “націонал-культурний” діяч сьогодні згадує Бога та свою щиру віру, та як цього діяча за цю віру за “совєтів” цькували. “Україна – православна держава!” – вигукував нещодавно один з таких добродіїв. Цікаво, чи спитав він українців греко-католиків, протестантів: чи погоджуються вони з таким кардинальним вирішенням релігійної проблеми в країні? А як бути з тими мільйонами українського міщанства, яким уся ця “віра” “по барабану”?

Особливо модно сьогодні атакувати Московський патріярхат та закликати до сприяння патріярхатові Київському. Цей Київський патріярхат, здається, уже став невід’ємною частиною “джентльменського набору” “культурників”. Виходить, як у тій бородатій анекдоті: “...До речі, про птахів: ось у Київському патріярхаті...”

Ну, а яка різниця між цими патріярхатами для пересічного українця, може хто скаже? То гроші тягнув з України московський піп, а то буде – київський. Все одне не для України буде тягнути, не для народу українського – для власної кишені. В цім міркуванні будь той патріярхат хоч японським – суттєво для України немає жодної переваги. Може, спробувати взагалі без патріярхів? Адже жили колись українці, і нічого собі...

Але ні – марно на то сподіватися. Церква зрозуміло чого лізе у суто мирські справи – це добра нагода прихопити цілком земні матеріяльні блага. Саме тому на будь-якому “культурницькому” заході обов’язково присутній піп від УПЦ (КП), або УАПЦ, або ж... Яка між ними різниця, відає хіба що пан Бог. Але чого так завзято наполягають на “підтримці Київського патріярхату” наші культур-патріоти, пояснити не можу. Хіба того, що вони вважають церкву дуже значущим складником сьогочасного буття, помиляючись, видно, століттям, плутаючи вік ХХІ з ХІ-м. Нагадати б їм слова Шевченка: “все брехня – попи й царі!”

Втім, такий химеричний союз “націонал-культурників” і “церкви православної” легко пояснити, якщо замислитися над тим, що дурне святенництво завжди ішло поруч із великим невіглаством: чим темніше, неосвіченіше людина, тим ближче вона до церкви. Зрозуміло, чому шукачи “українців-атлантів” та лінґвісти, які стверджують, нібито санкріт походить від української мови, так тягнуться до церкви, до попів. Бо наука для них – чужина, а сліпа, фантастична та фанатична віра набагато ближчий терен.

А від цього рукою дістати до вже цілковітих бздурів божевільного обскурантизму, технофобії, коли поруч з твердженням “Ісус Христос був українцем” оголошується, що “комп’ютер – шкідлива річ для українця”, бо він буцімто “зомбірує” і “розбещує”.

Наслідком усього цього є величезне море брехні та вигадок. Що розкинулося по шпальтах націонал-культурницьких видань. Причому брехні настільки відвертої, що її й спростовувати якось смішно. Скажімо, нещодавно одна місцева газета опубліковала “спогади” деякої тітусі, яка їздила за “часів застою” до Московщини, де нібито крамниці гнулися від виробів, за якими в Україні були великі черги. А на питання до росіянки, чого це в ній город захаращений, та нібито відповіла: “А навіщо він нам – нас молодший брат прогодує”. Під “молодшим братом” розумілись Україна і українці.

Будь-яка людина, що бувала у Московщині у ті роки, тільки посміхнеться на таке “оповідання”, бо більш-менш пристойно з товарами було тільки в Москві, а російська провінція мала саме такі ж проблеми з постачанням, як і Україна, чому я сам особисто можу служити свідком, бо у тій Московщині мені довелося і пожити, і попрацювати. Стосовно ж слів “молодший брат” відносно українців, то такого ані я, ані жодний мій знайомий українець у Росії ніколи не чув, бо при всіх вадах характеру московита, він такого ніколи й не скаже, навіть остання дурна баба на городі, якій даремно приписали цю дурість.

Взагалі нашим “культурницьким” націонал-патріотам властиве робити з “мухи слона”, а з мосоквита – страхітливе чудовисько, позбавлене будь-якої людяної риси. Цікаво тут, що переважна більшисть українців хоч раз у житті спілкувалися з росіянами і скорше повірить власним очам і вухам, ніж базіканню подібних “патріотів”, що для України гірше за ворогів.

Якщо цим горе-патріотам вже так кортить розподіляти народи на “добрі” та “погані”, може, їм варто нагадати вивіски на дверях кав’ярень у Чехії: “Вхід із собаками та українцями заборонено”? а дурні галасування на тему “чеченських героїв”? Ще не переконалися, що для чеченів що москаль, що українець – усе одне “ґяур”, вартий хіба кулі. Мабуть, “добрі” німці згадаються “культурникам”, якщо дати їм почитати відомого львівського письменника першої половини ХХ століття, щирого галичанина Тимотея Бордуляка: “Коли би мені прийшлося порівняти москалів і німців – межи одними і другими дуже велика ріжниця. У німців нема жадної щирости, ані зичливости, або якоїсь приязни, тілько оден егоїзм, одна брутальність, захланність, ненажерливість... Коли я в часі війни [першої світової – авт.] їх ближче пізнав, я дуже охолов в своїх почуваннях до німецького народу”.

Але, здається, наших “активистів-просвітян” уже перемикнуло на “москалях” назавжди. Здається, марно їм пояснювати, що між клінічним ідіотом Жириновським і московським народом – дуже “велика ріжниця”, що це – не саме одно.

В той час які сили марнуються на таку ось стрілянину по невірним цілям! Замісць того, щоб дбати про побудову реальної сучасної України, створення її позитивного іміджу поміж народами, вони вже котрий рік клеють дурня, то шукаючи “український Шумер”, то проклинаючи “москалів” або “комп’ютер”.

І хто врятує від них Україну?

І де ті нові люди, справжні патріоти України, освічені і сміливі, енергійні і прогресивні, що розірвуть нарешті цей ганебний зашморг віковічної відсталості і нудьги?..

Василь Рубан
м. Кривий Ріг