ДУХ СВЯТИЙ АБО ГРІШ ЗОЛОТИЙ?
Конфесійні чвари в Україні як люстро клерікального лицемірства
“Шукайте Царства Божия, усе інше додасться вам”, – покликав певного
часу Христос своїх адептів. Що це означає? Сам Ісус розтлумачив це на
багатьох прикладах, коли казав і про збирання скарбів на землі чи на
небі, і про відданий одяг, і про того багатія, якому саме так важко
потрапити у Царство Божиє, як верблюду пройти крізь вушки голки.
Золоті слова! Рік на рік, уже два тисячоліття, християнські ієрархи
всіх рівнів і всіх конфесій твердять їх та “уловляють” грішні души людські
на цей по-справжньому нерозмінний шеляг. Але цей шеляг раптово виявляеться
зовсім не таким, яким його створив Христос, та й взагалі навіть не алегоричним
чи символичним, а суцільно реальним.
Де саме “збирають скарби” сьогоденні церковники, гадати не доводиться.
І за рахунок кого вони це чинять, теж. Здається ж бо – всі християни,
всі “браття во Христі”, чого сваритися, коли мета загальна, та й сам
“Дух Святий” “дихає, де хоче”? Але ні – ситуація майже орвелівська:
всі браття рівні, але деяки рівніші за інших.
Коли Україна 1991 року здобула незалежність, в країні діяли чотири численні
організацїї християнських церков:
1. Українська православна церква, підпорядкована Московському патріярхатові
на правах так званої “автономїї” (далі УПЦ)
2. Українська греко-католицька церква
3. Українська автокефальна православна церква, яка визнавала верховним
ієрархом митрополита Мстислава, резиденція якого була в Сполучених Штатах
(далі УАПЦ).
4. Католицька церква
Як звісно, плодами незалежності скористалися насамперед комуністичні
перевертні на чолі с колишнім парт-функціонером Кравчуком. Звичайно
ж, вони звернули увагу насамперед до Московської УПЦ – надійного провідника
більшовизму та зросійщення України за роки СССР. Своєї черги Московський
патріярхат на протязі майже 300 років оцінював Україну як особисту єпархію,
з якої вельми файно отримувати нехирні кошти.
Проте голова “автономїї” митрополит Філарет (Денисенко) був не дурний.
Хиба ж можна впустити таку купу грошей, яка сама лине у кишеню! Невдовзі
він оголосив особисту “незалежність”: його єпископи звернулись до Московського
патріярха з вимогою надати УПЦ автокефалію.
Результат звісний – “пастир Божий” вельмишановний пан Олексій ІІ в березні
1992 влаштував над бідним “самостійником” фактичний суд і змусив його
дати згоду покинути Київську катедру. Але Філарет виявив себе гідним
своїх комуністичних друзів-перевертнів Кравчука &Cо: кажу одне,
міркую друге, а роблю (ха-ха) зовсім інше. В Москві він обицяв, а у
Києві відмовився, ну то й що? Адже нам не звикати… Та Олексій щось не
зрозумів жарта: Філарета було оголошено єретиком й усунуто з посади.
В травні того ж року під контролем Москви в Харкові скликано Собор єпископів
УПЦ. Замість невдалого “самостійника” Київським митрополитом обрано
свою людину, митрополита Володимира (Сабодана). Олексій наявно продемонстрував,
чого насправді варта автокефалія УПЦ, “самостійної і незалежної в керуванні”.
Однак митрополит Філарет себе єретиком чомусь не визнавав. Вже в червні
1992 він та його “команда” об’єдналися з УАПЦ, утворивши т.з. Українську
православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП) за проводом, природно,
Філарета. Найцікавише, що реальний голова УАПЦ митрополит Мстислав нічого
про ці події не знав й навіть не гадав. Й зрозуміло: де та Америка,
а де ми!
Та частина кліру УАПЦ не погодилася з таким розв’язком “церковного питання”
в Україні. За підтримки Мстислава було створено нову УАПЦ. Мстислав
до речі був старенький і швидко помер – це внесло ще додатковий хаос
в загальний церковний бардак у країні. Відтепер тут існувало вже п’ять
(!) християнських церков. Чи ви вважаєте, що вони розходились по тлумаченню
деяких богословських питань або культу? Чи вони прагнули дістатись Істини
різними шляхами? Схаменіться, добродії! Всі вони (за винятком католицької)
тлумачать “слово Божиє” саме однаково. Вони бились (та продовжують битися
й зараз) за майно та гроші, за вплив в уряді – кінцево за свої маєтки,
гойні “тачки” та солодке життя тут, на цім світі. “Збирати скарби” десь
там, “де їржа не їсть”, вони чомусь залишають простим “духовним жебракам”,
тобто сьогоденному ступілому обивателю України, який досить хутко перетворюється
на бидло. За сприяння своїх “пастирєй” в тому числі.
Я вже мовчу про фікцію, на яку практично перетворилась проголошена рівноправність
усіх християнських конфесій в Україні, якщо президент ледве не офіційно
говорить про симпатії уряду що до УПЦ Московського патріярхату.
За таких умов чи далеко до траґедії? До речі, вона вже майже трапилась,
але швидко зійшла на фарс (чи Господь змилувався?) У липні 1995 року
у зв’язку з похороном голови “оновленої” УАПЦ патріярха Володимира (Романюка)
не було дозволено поховати патріярха на території собору Київської Софії.
На мою власну думку, зрозуміле: Софієвський собор є музеєм у центрі
міста, влаштовувати з нього цвинтар не можна навіть патріярхові. Але
зболванена юрба має свій погляд, чомусь не досить демократичний. Патріярха
все ж поховали, проте не в середині, а на майдані, біля брами дзвіниці
– зате результатом було справжнє бойовище з “омоном”, кілька зламаних
носів та загублена штучна щелепа.
Жарти жартами, але ідіотизм цей ситуації змушує міркувати про духовний
стан людей, які щиро йдуть за отакими “пастирями”. Тут не тхне навіть
й “загальним” християнством. Тут суєта та гроші, та пиха надмірна. Чи
не байдуже християнину – де, як, коли його поховають? Навіть останній
оболдуй не зайдеться перетворювати будь-яке поховання на цирк. Проте
не “християнські церкви православні”…
Нещодавно, перед самим святкуванням 10-й річниці незалежності, я в багатьох
місцях, біля вулиць, бачив величезні біллборди: “Збережімо віру православну!”
Відверто кажучи, до цього часу не розумію: віру во що? В гроші? Так
цієї філософії ми вже наїлися – нас цьому прагнули навчити колишні “комсомольци”,
сьогодні босси, шкеребертники-апаратники, які наразі складають уряд,
карні злочинці, що переконують нас, нібито сенс життя у торгівлі всім,
що можна продати (і що не можна). До цієй славетної громади приєднується
і церква. Алілуйя!
Обман православних клерікалів набагато гірший, в декілька разів жахливіший
і небезпечніший обмана політиків або торгашів-злочинців. Вони намагаються
вкрасти те, що є найкоштовніше у людини – розум. Ось це справжне діло
дьявола – обман та зваба. «Хто звабить одного з малих цих, які вірують
у Мене, тому краще було повісити млин на шию и потопити його во глибині
морській. Горе світові від спокус, тому що треба прити спокусам, але
горе людині, через яку спокуса надходить». Хто це сказав? Христос (Мтф.
18:6-7). Подивіться, як люди розчулюються, дивлячись на священика, який
кропить вояків на присязі – чи не Христос прямо заборонив клятву (Мтф.
5:34-36) та вбивство (Мтф. 5:21-22). Люди шанують ікони – чи не в Святому
Письмі йдеться про заборону ідолопоклонства (Ісход 20:4-5). Люди моляться
у храмах – чи не про це говорив Ісус (Мтф. 6:6)? До речі, ще в цих храмах
відбувається торгівля – чи Ісус був “за”?
Священики отримують від людей дарунки, поклонення, пошану. Та як же
“найбільший з вас буде вам слугою: тому що хто підносить себе, той принижений
буде; хто принижає себе, той піднесеться”. Хто сказав? (Мтф. 23:11-12)
Хто заборонив звернення “батько”, тому що “єдиний в вас Отець, Який
на небі” (Мтф. 23-9)? Мабуть якись “панотець” відповість?
Ні, на відповідь розраховувати не варто. Тому що церква – будь-яка –
це величезний бізнес. І до речі, дуже прибутковий. А де прибуток, там
немає логічної розмови, там немає арґументів та доказів. Там є лише
гроші, котрі, як відомо, не пахнуть.
P.S. Скорочена довідка.
На сьогодні в Україні великі християнські конфесії розподіляються наступним
чином:
УПЦ Московського патріярхату – 6 132 громади;
Українська греко-католицька – 3 032
УПЦ Київського патріярхату – 1 753
Союз Євангельских християн (баптистів) – 1 420
Союз християн євангельскої віри (п’ятидесятників) – 680
Католицька (Римська) – 651
УАПЦ – 616
Кількість релігійних об’єднань інших напрямків не перевищує однієй сотні.
П. Моторний
2001 р.