ХТО ГОТУЄ РУЇНУ УКРАЇНІ?
Фальсифікація історії церквою надбуває в Україні надзвичайних масштабів
Схильність нашого суспільства до різноманітних перейменувань згідно
діючій політичній кон’юнктурі відома всім і вже нікого не вражає. Природно,
поза сперечанням необхідність усунення з вулиць, майданів, районів міста
колишніх назв, які пов’язані з більшовицькою пропагандою – Україна вже
дванадцять років заявляє про свою незалежність, але, слово честі, здається,
що досягнення незалежності далі введення національної символіки не рушили.
Навколо нас ще й нині вулиці Дзєржинського, Ворошилова, Будьоного, Дибенка,
Косіора, навіть є вулиця Постишева – цього ката українського народа.
Саме в Дніпропетровську (який сам, до речі, носить ім’я “полум’яного
більшовика” Петровського) аж 4 (!) топоніми, пов’язані із Кіровим: проспект,
дві вулиці та один провулок. Це не враховуючи пам’ятника цьому вбивці,
влаштивнику штучних голодоморів та масових розстрілів. Зрозуміло, зміну
назв пов’язано зі значними грошовими витратами, але ці витрати здаються
надто мізерними в порівнянні з тими, що вилітають у бовдур різноманітних
помпезних свят та концертів “за підтримки уряду”, виборчої агітації
тощо.
Але – мабуть я помиляюсь, і справи стоять не так кепсько? Зміни таки є. Тільки пов’язани вони ані з відродженням національної свідомості, ані з економічним піднесенням. Відроджується в нас тільки “церква православна”. Дніпропетровськ в цьому – найкращий приклад, годі що тут безмежно, як у себе дома, панує Московський патріархат. Давно вже не існує Дніпропетровський Музей релігії та атеїзму – на його місці один з багатьох “православних храмів”. Давно вже назву відомого у місті острову перетворено з Комсомольского на Монастирський.
Зверніть увагу: в місті, де центральний (!) проспект носить ім’я “основоположника наукового комунізму”, де “не вистачає грошів” на перейменування “Червоногвардейського”, “Жовтневого”, “Ленінського” районів, де навіть залишаються химерні примари мовного збочення, вулиці Карла Лібкнехта та якогось Хуліана Грімау (?), не знайшлось нічого кращого, як “витратити гроші” на нову назву – острів Монастирський!
Проте це не дуже здивує, коли зрозумієшь, яку мету переслідували “батьки міста”, та в угоді з ким вони чинили свою справу. В угоді з “рідною церквою православною”, яка є найкращим союзником корумпованих кланів, які складаються зі сумно звісних шкеребертників, колишних партапаратчиків, підлабузників, справжних злочинців, людей без сумління та без честі.
Це треба доводити? Гаразд. Але насамперед подивимось на сам об’єкт нашої оповідки, цей цікавий за усіх відносин острів.
Це, далебі, найобжитий чи “окультурений” острів в межах Дніпропетровська.
Влітку тут не пропихнутися – люди йдуть з усіх боків до пляжів, яки
оголошени “найчистішими” в місті. Дітей ведуть до зоопарку та каруселів.
Весело, галасно – зовсім не на монастирський лад. На західному кінці
острову височиться величезний пам’ятник Шевченкові, збудований ще 1956
року. За міською легендою, початково це був пам’ятник Сталіну, але після
“подолання культу” його зруйнували – знесли верхню частину. Нижня, таким
чином, залишилась, і на неї збудували “пів-Тараса”, заощадив цим час
та гроші. Тарас же, дуже здивований, наступного дня відкрив кам’яні
вуста та промовив:
Діти мої, діти,
Що ж ви наробили?
На оцю грузинську сраку
Мене посадили!
Але, коли перед самісінькою Тарасовою пикою 1999 року збудували православний храм, він промовчав, бо вже втомився дивуватись. Замість нього здивувались окремі мешканці (яких, звичайно, було замало – більшисть залишилась байдужею). Як пов’язати пляжи, атракциони, ларки з появою в цьому центрі розваг “людей у чорному”? Додаткової пікантності справі надавало існування на протилежном кінці острова найсправжнього нудистського пляжу! Звести на одному місті ченців та нудистів – до цього треба було ще домислитись… Але усе було зовсім не так просто. З часом здійснилось, що церква православна цілком щиро вважає острів своєю територією, і не лише тільки за назву. Виявилось, що колись тут насправді був монастир, та й взагалі, острів стояв на шляху проникнення християнства на Русь. Забило тут, як йдеться, і “святе джерело”. Навіть княгиня Ольга, здається, відпочивала тут, коли поверталась з Царгороду, де прийняла, як звісно, хрещення. Ось на шанування такого надзвичайного вчинка й було встановлено цього храма, “храма святителя Миколая”.
Певного часу цей “Миколай” планувався як своєрідна “недільна школа”, в якої дітям начебто мусили втлумачивати ази православ’я. Мусила тут бути і православна бібліотека – щоб нести до народу (який до пляжу прийшов) “православну духовність”. Але вчасно схаменилися: яка недільна школа, яка духовність, коли навколо заголені красуні на ласкавому сонечку ніжаться! Відтепер “Миколай” стирчить над водою, як недоладна вежа – навіть служби тут вчинити не можна, бо він занадто малий.
“Звичайно, це була суто политічна акція, – сказав мені чоловік, причетний до будування цей споруди (звісно я не розкриваю його ім’я, за наших умов це надто небезпечно). – Гроші на справу надано міським головою за деяки послуги, яки зроблено для нього місцевою єпархією і насамперед володикою Іренєєм”. Зауважить – надано гроші. Це ті самі гроші, які вкрай потрібні на житлове будівництво, потрібні вбогим та старим, потрібні робітникам, потрібні пенсіонерам. В країні, де у кожному місті бачиш юрби жебраків, а решта мешканців торгують по базарах турецьким ганчір’ям, для грошів не знайшлось кращого застосування, як побудова нового “культового спорудження”. Але, здається, є справа і для нього: сьогодні серед “нових”ділків, цілком фактично злодіів та шахраїв, тут вельми модно молитися. Оце насправді їм потрібен “святитель Миколай”!
Чи не обицяв голова за “деяки послуги” віддати церкові острів цілком? Це мені не звісно, але наявна міцна пропагандистська кампанія що до його “церковної сутності”.
Ми можемо сперечатися що до постаті княгині Ольги, чи була она насправді, чи їздила до Візантії, але що до “святого джерела”, то в жодному літопису немає навіть спогадів про це “диво”. Як немає спогадів і про деякий монастир, що був розташований на острові. Проте офіційно, через міськи ЗМІ, було заявлено, що знайдено доказів його існування. Якись археологи Дніпропетровського університету начебто знайшли тут рештки монастирського побуту, деякі речи, які повністю доводять цю гипотезу.
Спитаймо: які археологи? Що саме було знайдено? Тиша, як у домовині.
Коли я зацикавився храмом “святителя Миколая”, насамперед звернувся до своїх знайомих фахівців-працівників Історичного Музею ім. Дмитра Яворницького, бо мені було відомо, що в Дніпропетровську свого часу (декілька років) діяла археологична експедиція. Чи надбула она будь-яких висновків що до “культурних шарів” Монастирського острова? Відповідь була однозначна – “ні”. На острові не було виявлено наслідків культурного життя у шарах до кінця XVIII сторіччя, тобто до виникнення тут певне Катеринослава. Та як же офіційна заява церкви у ЗМІ? Звичайна “утка”?
Здається, так. Та й не вперше церкві брехати – аби лише досягнути означеної мети. Тут же мета наявна – розширювати свій вплив на городян, отримати новий майдан для наступу на людську свідомість, для труїння людського розуму, для зіпсування решти вільної думки, яка ще теплиться усередині нашого убогого народу. В цей черзі “святитель Миколай” – звичайнісенький, рядовий випадок, який відрізняється хиба тім, що яскраво відбиває справжний характер взаємовідносин церкви та сучасної держави. Що перша, що друга оказують одна другий “деяки послуги”… Послуги якого роду? Послуги по зболваненню нації? Знов ми бачимо фальсифікацію історії країни – цього разу з боку церковних ієрархів. Знов дзвонять храми по Вкраїні, затикая рота тим, хто відважиться підняти свій голос проти возвеличення “віри православної”. І вже чути про ворогів-автокефалістів, про єретиків-уніатів, про “клятих” католиків. Що це – новітнє божевілля? Навіщо ворушити старі огиди, ятрити старі рани? Не треба, бо буде боляче – усім, а не лише деяким “єретикам”! Всі українці, всі люди мушуть жити в мирі та злагоді, навіщо вносити розбрат, сіяти звади проміж ними, навіщо йти до крови?
Але сіють, але йдуть, але готують для Батьківщини нову руїну!
Пам’ятаєте, який галас піднявся, коли до нас приїхав папа римський? Як православні “босси” закликали до “опіру”, до “бойкотування”? Які нісенітниці верзли “щирі православні”? Одна жинка по ТБ – на всю країну – навіть казала, що сильні дощи того року (червень 2001 був дещо дощовим) – це “покара божа за те, що допустили римського сатану до православної України”! Літній дощик, звичайно ж, велика покара – але справа не в тому.
Справа в тому, що підставою будь-якого жорстокого конфлікту, який відбувається зараз у світі (та, звісно, відбувался завжди), є розбіг релігійних переконань. Ніколи не було у світі більш страшного динамиту за релігійну віру. І оцю вибухівку зараз завзято підпалюють “пастири божі”.
Віра, релігія роз’єднують людей, всіляють у серца страх, темряву, ненависть. Народ, поділений на “православних”, “католиків”, “сектантів”, це вже не народ, а безглуздий натовп йолопів. А йолопами, як гарно відомо, дуже легко керувати. Отак нас намагаються зараз перетворити на худобу, позбавив нас найбільшої коштовності, розуму, за допомоги храмів, де нам прищеплюють релігійну заразу. Серед цього безглуздя і “храм святителя Миколая” на острові Монастирському, де все ж таки стоїть кам’яний Тарас та похмуро дивиться на нього, немов хоче ще раз повторити свій поклик до усіх нас:
…молітесь правді на землі,
а більше на землі НІКОМУ
не поклонітесь: все брехня –
попи й царі!
Пам’ятайте про це.
Мирон Ланцюжний
м. Січеслав